очень нудно 
53 
— Тоді ходімо. Прошу сюди.
І він повів Герета вниз під залу, нескінченними переходами, і далі вниз і вниз спіральними сходами — в підземні катакомби.
— Що ви збираєтеся показати мені? — спитав Герет.
— Як вас уб’ють.
— Мого двійника?
— Еге ж. А крім цього, ще дещо.
— Що саме?
— Амонтільядо, — відказав Стендал, ідучи попереду з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, підвівшися з трун, скелети. Герет з огидою скривився й затиснув пальцями носа.
— Що таке?
— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?
— Ні!
— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на підземелля.
— Як я можу впізнати?
— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща лопатку.
— Що це за штука?
— Ідіть сюди, — сказав Стендал.
Вони ввійшли в підземелля. У темряві Стендал прип’яв ланцюгом сп’янілого інспектора.
— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, побрязкуючи ланцюгом.
— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іронізує, — це нечемно. Готово!
— Ви скували мене ланцюгом!
— Саме так.
— Що ви збираєтесь робити?
— Лишити вас тут.
— Ви жартуєте.
— Дуже вдалий жарт.
— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб’ють?
— Двійника немає.
— Але ж у інших були!
— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах, були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали, як убивали тих, живих.
Герет мовчав.
— А тепер ви маєте сказати: “Ради любові всевишнього бога, Монтрезоре!” — промовив Стендал. — А я відповім: “Так, заради любові всевишнього бога”. Ви скажете, правда? Ну ж бо, кажіть.
— Ви дурень!
— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. Кажіть: “Заради любові Всевишнього бога, Монтрезоре!”
— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси, — інспектор швидко тверезішав.
— Ось візьміть. Надіньте собі на голову, — провадив Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й брязкотіла.
— Що це таке?
— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас випущу.
— Стендале!
— Кажу вам, надіньте!
Герет послухався. Бубонці задзвеніли.
— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було? — , запитав Стендал, беручись до роботи.
— Що ви робите?
— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.
— Ви збожеволіли!
— Не варто сперечатися з цього приводу.
— Вас судитимуть!
Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.
З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.
— Будь ласка, стукайте ще, — обізвався Стендал. — Хай буде справжня вистава.
— Випустіть мене, випустіть!
Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико репетував.
— Герете, — сказав Стендал, — ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спалити. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фатальних наслідків, містере Герет.
Герет мовчав.
— Я хочу, щоб вистава була довершена, — сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену постать. — Дзенькніть тихенько бубонцями.
Бубонці забряжчали.
— А тепер, якщо ви скажете: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”, — то, може, я вас і випущу.
В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина мовчання, і глухий голос проказав: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”.
— Ах, — промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замастив її розчином вапна. — Спочивай у мирі, любий друже.
Він швидко пішов з підземелля.
У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам’яніти на місці.
З’явилася Червона Смерть.
Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.
— Готово, Пайксе?
— Готово.
— Ось воно!
Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:
— “…мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни… розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод… і глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками дому Ашер”.
53 
