XV

Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух, і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав, що чим довше затишшя, тим страшніше лютуватиме буря, коли вона врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.

До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев'яне розп'яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-качалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-качалка тихенько порипувало.

Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.

— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.

— Він був у тебе, — мовив стрілець.

— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…

— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.

Вона й оком не змигнула.

— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?

— Навіщо він зцілив травоїдника?

— Він янгол Господень. Так він сказав.

— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.

Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.

— Він сказав мені, що ти з'явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.

Стрілець заперечно похитав головою.

— Такого він не казав.

Вона ледь-ледь всміхнулася.

— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?

— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?

— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.

Він опустив руки на рукоятки револьверів.

— В тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.

Реакція була миттєвою. Вона втиснулася у спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.

— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!

— Поб'ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.

Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.

— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?

— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!

— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?

— Не скажу!

— Відповідай!

— Hi!

Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.

— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.

— Ні…

Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.

— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.

— Відповідай мені.

Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.

  27