XVI

Коли він прийшов до стайні Кенерлі, північний горизонт уже заволокло якимось підозрілим мороком, і стрілець зрозумів, що це курява. Над Таллом все ще стояв повний штиль.

Кенерлі чекав на нього на засипаному солом'яною січкою підвищенні, що слугувало підлогою для стайні.

— Вже від'їжджаєте? — улесливо всміхнувся він стрільцеві.

— Еге.

— Але ж насувається буря.

— Збираюся її випередити.

— Вітер летить швидше, ніж людина їде на мулі. На відкритому просторі ви можете загинути.

— Мул мені потрібен негайно, — просто відповів стрілець.

— Авжеж. — Але Кенерлі не відвернувся, а продовжував стояти, наче добираючи слів, аби сказати ще щось, всміхаючись своєю ницою, сповненою ненависті усмішкою, а погляд майнув кудись угору, через стрільцеве плече.

Тієї ж миті стрілець відступив убік і повернувся, і важке поліно, яке занесла над ним дівчина Субі, просвистіло у повітрі, зачепивши тільки його лікоть. Рухаючися за інерцією, Субі випустила його з рук, і поліно з глухим стуком гепнулося на підлогу. Угорі над сінником гучно пролунало відгоміння, і ластівки, що гніздилися там, злякано порснули у тінь.

Дівчина тупо вирячилася на нього. Її груди випирали з запраної сорочки, являючи світові перезрілу пишноту. Великий палець, повільно, як уві сні, потягнувся до рота.

Стрілець повернувся до Кенерлі. На обличчі конюха застигла широка усмішка. Його шкіра була жовта, як віск. Він стурбовано водив блудливими очима.

— Я… — почав він хрипким мокротинним шепотом і не зміг закінчити.

— Мул, — лагідно нагадав стрілець.

— Звісно. Ясна річ. Авжеж, — бубонів Кенерлі, всміхаючись, ніби сам дивувався, чому це він ще й досі живий. І почовгав до стайні по мула.

Стрілець перейшов на місце, звідки міг стежити за Кенерлі. Конюх привів мула і вручив йому вуздечку.

— Іди глянь, як там твоя сестра, — наказав він Субі.

Субі гордовито закинула голову і не зрушила з місця.

Стрілець там їх і залишив, нехай собі витріщаються одне на одного на запорошеній, засипаній сіном підлозі: він із ненависницькою усмішкою і вона з виразом тупої, млявої непокори. Нестерпна спека, що досі стояла надворі, відбійним молотком стукала у скроні.

XVII

Він вів мула серединою вулиці, здіймаючи чоботами хмари пилу. Бурдюки, вщерть заповнені водою, були нав'ючені на мула.

Біля бару він зупинився і зайшов усередину, але Еллі там не було. Порожній шинок був уже готовий до бурі (вікна забили дошками), але з учорашнього вечора там ніхто не прибирав. Зала смерділа прокислим пивом.

Він наповнив дорожню сумку кукурудзяною крупою, сухою і обсмаженою кукурудзою, взяв половину сирого м'яса для біфштексів з комори, а натомість поклав на дощатий шинквас чотири золотих. Еллі не спускалася. Жовтозубе піаніно Шеба безмовно сказало йому: «Бережи себе». Він вийшов надвір і нав'ючив сумку з провіантом на мула. Горло стискало тривожне передчуття. Він все-таки міг уникнути пастки, але шанси були мізерні. Врешті-решт, це він був Лукавим.

Відчуваючи на собі погляди очей, які підглядали за ним крізь щілини й тріщини, він проминув закриті віконницями будинки, що застигли в очікуванні. У Таллі чоловік у чорному видав себе за Бога. Він говорив їм про дитя Царя, багряного принца. Був не прояв всесвітньої іронії чи просто відчаю? Важливе питання.

  28