очень нудно 
145 
образ Грега Стілсона, що складає присягу. А приводить його до присяги якийсь старий чоловік з покірливими, переляканими очима польової миші, яку тримає в пазурах бувалий у бувальцях, зранений у боях
(тигр)
фермерський кіт. Одна рука Стілсона лежить на Біблії, друга зведена догори. Дія відбувається десь у майбутньому, бо чуприна в Стілсона вже доволі ріденька. Старий щось говорить, і Стілсон проказує за ним ті самі слова. Він присягається
(блакитний туман густійте, повиваючи все довкола, поглинаючи річ за річчю, благословенний блакитний туман, і обличчя Стілсона блакитному… І в жовтому… в жовтому, наче смуги на тигровій шкурі)
все звершити, і «хай поможе йому бог». Обличчя його урочисте, спокійне, навіть суворе, але гаряча хвиля радості розпирає йому груди, гупає в скроні. Бо той старий чоловік з переляканими очима польової миші — не хто інший, як голова Верховного суду Сполучених Штатів Америки, і
(о боже, туман, туман, блакитний туман із жовтими смугами)
ось усе починає поступово зникати в тому блакитному тумані… тільки то не туман, а щось відчутне на дотик. То
(в майбутньому, в мертвій зоні)
щось із майбутнього. Його власного? Стілсонового? Джонні цього не знав.
Було відчуття льоту — льоту крізь блакить — над цілковитою пусткою, якої майже не видно. І цю пустку розтинав безплотний голос Грега Стілсона, голос чи то уціненого Господа бога, чи то якогось духа з комічної опери: «Я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!…»
— Тигр, — глухо пробурмотів Джонні. — Тигр — там, за блакитним. За жовтим.
Потім усе те — видива, образи, слова — потонуло у всеосяжному тихому рокоті забуття. Джонні причувся якийсь солодкавий жовтий дух, наче від палених автомобільних шин. На якусь коротку мить його внутрішнє око розплющилося ще ширше, пильно видивляючись, і оте блакитне й жовте, що заслонило собою все, почало ніби тверднути, набираючи форми… форми чогось… І звідкись ізсередини до нього долинув жіночий крик, далекий і сповнений жаху крик: «Віддай його мені, негіднику!»
А тоді все зникло.
Згодом Джонні запитував себе, скільки ж часу вони отак стояли. Мабуть, секунд п’ять. Потім Стілсон почав забирати руку, видирати її, витріщивши очі на Джонні, з широко розтуленим ротом, геть блідий, попри всю засмагу, надбану за час літньої кампанії. Джонні бачив у нього в кутніх зубах пломби.
А на обличчі Стілсона відбивався непереборний жах.
«Отак! — хотілося крикнути Джонні. — Отак! Розвалися на шматки! Згинь! Западися! Вибухни! Розвійся на порох! Зроби світові таку ласку!»
Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова — це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.
Відчуття цілковитого краху… О боже, це ж кінець усього!
Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження). Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.
Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.
Розділ двадцять перший
1
— Ні, — відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, — ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.
— Дуже вдячні, — докинув чоловік у строгому офіційному костюмі. Його звали Едгар Ленкт. Він служив у бостонському відділенні Федерального бюро розслідування. Цей Сміт справляв на нього враження тяжко хворої людини. Над лівою бровою Джонні була ґуля, яка багровіла просто на очах. Падаючи, він сильно вдарився чи то об черевик котрогось музиканта, чи то об вугластий носак черевика одного з мотоциклістів. Подумки Ленкт схилявся до другого припущення. І цілком можливо, що мотоциклістова нога саме рухалася назустріч голові Джонні.
145 
