очень нудно 
394 
Великий Джим ворухнув одним пальцем, ледь відірвавши його від керма, і так показав, що в цьому нема необхідності. Він був щиро захоплений іншим.
— Подивися на них, Картере.
Картер і сам не міг не звертати на це уваги. Натовп, що йшов із міста, густішав з кожною хвилиною.
— Більшість із них будуть біля Купола близько дев'ятої, а їхні нікчемашні родичі під'їдуть туди не раніше десятої. А то й пізніше. На той час ці вже натопчуться там і потерпатимуть від спраги. Опівдні ті, що не здогадалися прихопити з собою води, почнуть пити із засцяного коровами Дінсморового ставка, хай їх Бог любить. Бог мусить їх любити, бо більшість з них занадто тупі, щоб працювати, і занадто полохливі, щоб красти.
Картер вибухнув реготом.
— Ось із чим нам доводиться працювати, — наголосив Ренні. — Юрма. Нікчемашний лохотрат. Чого вони потребують, Картере?
— Я не знаю, бос.
— Знаєш, ти добре це знаєш. Їжі вони потребують, Опри[439], музики кантрі й теплої постелі, щоби, коли сідає сонце, завалювати до неї своїх почвар. Таким чином вони можуть плодити нових подібних собі істот. Ага, як на те, ось іде показовий екземпляр цього племені.
То був Пітер Рендолф, витираючи хустинкою своє яскраво-червоне обличчя, він волікся вгору горбом.
Великий Джим перебував тепер у всуціль лекторському режимі.
— Наша робота, Картере, — про них піклуватися. Нам це може не подобатись, ми можемо не завжди думати, що вони цього варті, але це та робота, яку нам доручив Господь. Втім, займаючись нею, спершу ми мусимо думати про себе, і саме тому більшу частину свіжих фруктів і овочів з «Фуд-Сіті» було складовано в приміщенні секретаріату міської ради ще два дні тому. Ти ж про це не знав, чи не так? Ну, й не дивно. Ти на крок випереджаєш їх, а я на крок попереду тебе, і так воно й мусить бути. Наука проста: Господь тим допомагає, хто сам собі помагає.
— Авжеж, сер.
Підійшов Рендолф. Він захекався, під очима в нього були темні дуги, і, здавалося, він схуд. Великий Джим натиснув кнопку, якою опускалося вікно.
— Сідай сюди, шефе, подихай трохи в клімат-контролі, — а коли Рендолф узявся за ручку дверей переднього пасажирського сидіння, сказав: — Та не туди. Тут сидить Картер. — Він усміхнувся. — Сідай назад.
3
Ззаду під «Одіссей» під'їхала не поліцейська машина; то був санітарний автомобіль зі шпиталю. За кермом сидів Дагі Твічел. Поряд з ним, на пасажирському сидінні, зі сплячим немовлям на руках сиділа Джинні Томлінсон. Відкрилися задні двері, і звідти вилізла Джина Буффаліно. Все ще у своїй уніформі санітарки-волонтерки. А слідом за нею інша дівчина — Герріет Біґелоу в джинсах і майці з написом: ОЛІМПІЙСЬКА ЗБІРНА США З ПОЦІЛУНКІВ.
— Що… що… — це, мабуть, було і все, на що була спроможна Лінда. Серце в неї ледь не вискакувало, кров так сильно била їй у голову, що їй здавалося, аж слухові перетинки в неї тріпочуть.
Твіч промовив:
— Нам подзвонив Расті і наказав виїжджати до саду на Чорній Гряді. Я навіть не підозрював, що там є якийсь сад, зате Джинні про нього знає, і… що це? Ліндо, ти біла як примара.
— Зі мною все гаразд, — відповіла Лінда, розуміючи, що ось-ось може зомліти.
Вона вщипнула себе за пипки вух, трюк, якого колись давно її навчив Расті. Як і більшість з його народних способів самолікування (прибивання жировиків корінцем важкої книги, наприклад), це подіяло. Коли вона знову заговорила, голос у неї, як їй здалося, уже звучав і ближче, і далебі реальніше.
— Він вам сказав, щоб ви спершу заїхали сюди?
— Так. Забрати дещо з отого. — Він показав на рулони свинцю на вантажному дебаркадері. — Просто, щоб підстрахуватися, так він сказав. Але мені потрібні оці ножиці.
— Дядюню Твіч! — закричала Дженні і кинулася до нього.
— Як справи, Тигрова Ліліє? — він обняв її, підхопив на руки, а тоді поставив на землю. Дженні зазирнула крізь пасажирське вікно, подивилася на дитинча. — А як її звуть?
— Це він, — відповіла Джинні. — Його ім'я Малюк Волтер.
— Класно.
— Дженні, повертайся на свої місце, нам треба вже їхати, — гукнула Лінда.
Терсі запитав:
— А хто в лавці залишився, що скажете?
Джинні зніяковіла:
— Нікого. Але Расті сказав, що це не біда, поки нема нікого, хто потребував би постійного догляду. А таких, окрім Малюка Волтера, там нема. Тож я вхопила хлопчика і ми дременули. Пізніше ми зможемо знову туди повернутися, так сказав Твіч.
394 
