447 
Відповідь майже напевне мусила бути негативною, але Барбі промовив:
— Я постараюсь.
— Не треба, — прошепотів Сем. Очі його ворухнулись у їх бік. — Дуже боляче. — З кожним словом з рота у нього точилася свіжа кров. — Ви це зробили?
— Джулія зробила, — сказав Барбі. — Я точно не знаю, як саме, але вона зробила.
— Почасти також і той чоловік у спортивному залі, — сказала вона. — Той, котрого гакермонстр застрелив.
У Барбі відпала щелепа, але вона не помітила. Вона обняла Сема й поцілувала його в обидві щоки.
— І ви це зробили, Семе. Ви привезли нас сюди, і ви бачили маленьку дівчинку на майданній сцені.
— Ви були не маленькою дівчинкою в моїх снах, — промовив Сем. — Ви були доросла.
— Але маленька дівчинка все одно була тут, углибині, — торкнулась Джулія своїх грудей. — Вона й зараз там. Вона жива.
— Допоможіть мені вибратися з кабіни, — прошепотів Сем. — Хочу понюхати свіжого повітря, перед тим, як померти.
— Ви не помре…
— Цить, жінко. Ми обоє знаємо, що почім.
Вони вдвох взяли його під одну руку, делікатно витягли з-за керма й поклали на траву.
— Як повітря пахне, — промовив він. — Боже ласкавий. — Він глибоко вдихнув, закашлявся, бризкаючи кров'ю. — Я наче меду з щільника посмоктав.
— І я теж, — сказала вона, прибираючи назад йому волосся з лоба.
Він поклав свою долоню поверх її.
— А їм… їм було соромно?
— Там була лиш одна, — відповіла Джулія. — Якби їх було більше, нічого б не вийшло. Я не думаю, що можна відбитися від пов'язаної жорстокістю зграї. А щодо сорому, ні, їй не було соромно. Вона нас пожаліла, але їй не було соромно через ними зроблене.
— Вони не такі, як ми, правда? — прошепотів старий.
— Так, зовсім не такі.
— Жаль — це для кріпких людей, — промовив він і зітхнув. — А я можу лише соромитися. Що я наробив, то все через алкоголь, але мені все одно соромно. Я б нічого того не робив, аби можна було повернутись назад.
— Що б там не було, ви відшкодували все врешті-решт, — сказав Барбі, взявши Сема за ліву руку. На підмізинному пальці в того висіла обручка, гротескно велика на цій щуплій плоті.
Сем перевів на нього свої — типово янківські, вицвіло-блакитні — очі й спробував посміхнутись.
— Може, воно й так… за зроблене. Але ж я радів, коли те робив. Здається мені, що це відшкодувати ніколи не… — він знов почав кашляти, і знову ринула кров з його майже зовсім беззубого рота.
— Зараз же перестаньте, — вигукнула Джулія. — Перестаньте балакати. — Вони стояли на колінах по боках Сема. Вона глянула на Барбі. — Забудьте, що я казала, щоб його нести. Він у себе всередині щось надірвав. Нам треба піти по допомогу.
— О, там небо! — промовив Сем Вердро.
Востаннє. Він видихнув, груди його опали і вже більше не піднялися з черговим вдихом. Барбі потягнувся, щоб прикрити йому очі, але Джулія перехопила його руку й зупинила зі словами:
— Нехай він дивиться. Хоч і мертвий, нехай дивиться, скільки це можливо.
Вони сиділи поряд з ним. Чули голоси пташок. А десь там все ще гавкав Горес.
— Гадаю, я мушу піти, знайти свого собаку, — сказала Джулія.
— Так, — кивнув він. — Машиною?
Вона похитала головою.
— Давайте пішки. Я думаю, ми подужаємо півмилі, якщо йтимемо повільно, як ви?
Він допоміг їй підвестись.
— Давайте спробуємо й побачимо, — сказав він.
18
Поки вони йшли, зімкнувши руки понад трав'янистою серединою старого путівця, вона розповіла йому, наскільки зуміла, про те, як «була всередині коробочки» — як вона це назвала.
— Отже, — промовив він, коли вона закінчила, — ви розказали їй про те жахливе, на що ми здатні, чи показали їй такі наші дії, і вона нас все одно випустила?
— Вони й самі все знають про жахливі дії, — відповіла вона.
— Той день у Фаллуджі — найгірший спогад у моєму житті. Що робить його найгіршим, так це те… — Він спробував викласти це в тих термінах, якими була скористалася Джулія, — що я те робив, а не був тим, з ким те робили.
— Ви того не робили, — сказала вона. — То інший чоловік зробив.
— Не має значення, — заперечив Барбі. — Хлопець все одно мертвий, неважливо, хто його вбив.
— Це все одно трапилося б, якби вас у спортзалі було двоє або троє? Або якби ви там були сам?
— Ні. Звичайно, ні.
— Тоді нарікайте на долю. Або на Бога. Чи на Всесвіт. Тільки припиніть ганити себе.
447 
