442 
Расті й Лінда стояли поряд, тримаючи кожний на руках по дитині.
— Що ти про це думаєш, Расті? — запитала Лінда.
— Я думаю, що нам треба сподіватись на краще, — відповів він.
— А готуватися до найгіршого?
— І це також, — погодився він.
8
Вони якраз минали будівлі ферми, коли Сем гукнув до них:
— Ми зараз в'їдемо в сад. Тримайтесь за петельки, дітки, бо я не збираюся зупиняти цього байстрюка, навіть якщо йому зараз ходову відірве.
— Жени, — відгукнувся Барбі, а слідом жорстокий удар підкинув його вгору з руками, зімкнутими на одній з запасних шин. Джулія вчепилася в другу, немов жертва кораблетрощі у рятувальний круг. По боках миготіли яблуні. Їх брудне листя висіло безвільно. Більшість яблук обсипалися на землю, збиті вітром, що, всмоктаний вогнем, після вибуху був пронісся садом.
Ще один грандіозний удар. Барбі з Джулією разом підскочили й одночасно впали назад, Джулія розпласталась у нього на колінах, так і не випускаючи з рук шину.
— Де ви придбали водійські права, чортів убивця? — закричав Барбі. — У «Сіерзі» чи в «Робаку»?
— У «Волмарті»[492], — крикнув у відповідь старий п'яниця. — Все дешевше в світі «Воллі»! — Але тут же перестав реготати. — Я її бачу. Я бачу ту сучу блимавку. Яскравий пурпуровий вогник. Підкочу й стану просто впритул. Почекайте, поки я зупинюся, а вже тоді починайте різати ті шини, якщо не хочете їх геть розпанахати.
Наступної миті він вдарив по гальмах і «Одіссей», вискнувши, так різко застиг, що Барбі з Джулією на задньому сидінні зісковзнули долі. «От тепер я знаю, як почувається більярдна куля», — подумав Барбі.
— Ви водите машину, як бостонські таксисти! — обурилась Джулія.
— Тоді не забудьте про чайові, — парирував Сем, перерваний нападом важкого кахикання. — Двадцять відсотків. — Голос у нього звучав здавлено.
— Семе? — занепокоїлась Джулія. — З вами все гаразд?
— Мабуть, ні, — проговорив той недбало. — Десь у мені кровоточить. Може, в горлі, але за відчуттям, так ніби десь глибше. — І він знову закашлявся.
— Що ми можемо зробити? — спитала Джулія.
Сем сяк-так вгамував свій кашель:
— Умовте їх вимкнути цей їхній довбаний бар'єр, щоб нам вибратися звідси. У мене сигарети закінчилися.
9
— Я починаю і дію сама, — сказала Джулія. — Просто, щоб ви знали.
Барбі кивнув:
— Так, мем.
— Ви побудете біля мене суто подавальником повітря. Якщо мені не вдасться вплинути, ми поміняємось ролями.
— Якби я знав точно, що ви задумали, це нам, либонь, могло б допомогти.
— Нічого точного нема. Все, що я маю, — це лиш інтуїція й трішечки надії.
— Не будьте такою песимісткою. У вас ще є дві шини, два мішки для сміття і рурка зі шпинделя.
Вона посміхнулась. Усмішка освітила її напружене, брудне обличчя.
— Взято до уваги.
Сема знову скрутив кашель, він скорчився за кермом. Потім щось виплюнув за двері.
— Боже Отче та Синку Ісусе, ох і сморід тут, — промовив він. — Поспішайте.
Барбі проткнув свою шину ножем і тільки-но витяг лезо, як почулося фушшш. Джулія з вправністю операційної сестри негайно вклала йому до руки трубчатий шпиндель. Барбі встромив його в діру, побачив, як його охоплює гума… і відчув, як божественний струмок повітря потік йому на спітніле обличчя. Неспроможний утриматись, він зробив один глибокий вдих. Повітря було набагато кращим, густішим за те, що їм протискували крізь Купол вентилятори. У нього немов прокинувся мозок, і він негайно прийняв рішення. Замість того, щоб одягати на їхній саморобний штуцер мішок для сміття, він вирізав з одного з них велику, з нерівними краями латку.
— Що це ви робите? — верескнула Джулія.
Часу не було, щоб пояснювати їй, що не лише вона має інтуїцію.
Він заткнув шпиндель шматком пластику.
— Довіртесь мені. Просто ідіть до коробочки й робіть, що задумали.
Вона кинула на нього останній погляд, її обличчя, здавалось, заповнили самі лише очі, а тоді відчинила двері «Одіссея». Вона буквально випала з машини на траву, підібралася, переступила через купину й уклякла на колінах біля коробочки. Барбі вирушив слідом за нею з обома шинами. У кишені в нього лежав Семів ніж. Він упав на коліна й запропонував Джулії шину, з якої стирчав чорний шпиндель.
Вона висмикнула затичку, зробила вдих — втягуючи від зусилля щоки — видихнула вбік, а тоді знову вдихнула. По її щоках, прорізаючи на них чисті доріжки, потекли сльози. І Барбі також заплакав. Емоції тут були ні до чого; просто вони тут немов потрапили під найпаскудніший у світі кислотний дощ. Тутешня атмосфера була набагато гіршою, ніж біля Купола.
442 
