РОЗДІЛ XXVIII

Минуло два дні. Літнього вечора візник висадив мене на роздоріжжі, що зветься Віткрос: він не міг мене везти далі за ті гроші, які я йому дала, а в мене більше не було ані шилінга. Диліжанс від'їхав уже десь за милю. Я була сама. Тієї миті я помітила, що забула свій клуночок у задку диліжанса, куди я його поклала, щоб не загубити; там він лишився і лежатиме, поки його хтось знайде, а в мене не зосталося нічого. Віткрос — не місто, навіть не село, — це всього тільки кам'яний стовп, поставлений на перехресті доріг, вибілений вапном, як я гадаю, для того, щоб його було краще видно здаля та в темряві. На верхівці прибито чотири дощечки: найближче місто, як написано на одній, стоїть за десять миль звідти, найдальше — за двадцять з лишком. З відомих назв цих міст я дізналась, в якім графстві я опинилася. Це одне з центральних графств на півночі — сумна, болотиста, перерізана пасмами горбів земля. Позаду й обабіч мене, скільки сягає око, простяглися вересові пустища, а по той бік глибокої долини, що лежала під моїми ногами, стримлять голі горби. Населення тут, мабуть, нечисленне, зовсім не видно переїжджих на дорогах, що пролягають у всіх напрямках — білі, широкі, тихі, всі вони прокладені через болота й пустища, порослі густим буйним вересом, що доходить до самісінького шляху. Однак і тут може навернутися випадковий подорожній, а я не хочу потрапляти людям на очі: вони ще зацікавляться, чому я стою сама коло придорожнього стовпа без ніякої мети й така розгублена. Мене можуть запитати, і хоч би що я відповіла, моя відмова здасться неправдоподібною і накличе на мене підозру. Ніщо не єднає мене з людською громадою, жодна спокуса чи надія не вабить мене до людських істот — ніхто з них, забачивши мене, не подумає про мене ласкаво і не виявить до мене співчуття. У мене немає родини, крім спільної для всіх матері — природи: я припаду до її лона й попрошуся на спочинок.

І я рушила через верес, тримаючись виярка, що розтинав брунатне пустище. Я брела по коліна в його темних зарослях, повторюючи його завороти і, знайшовши в глухому закутку почорнілу від моху гранітну скелю, сіла під нею. Довкола мене обступав верес, наді мною нависла скеля, а вгорі голубіло небо.

Минув якийсь час, перше ніж я заспокоїлась навіть тут: я боялася, що поблизу бродить самопас худоба або що мене знайде який-небудь мисливець чи браконьєр. Коли подмух вітру перебігав пустищем, я зводила голову, вважаючи, що то на мене мчить бик, якщо свистіла сивка, я думала, що то людина. Та, побачивши, що всі мої побоювання безпідставні, і заспокоївшись від глибокої тиші, яка запанувала довкола, коли вечір перейшов у ніч, я впевнилась у своїй безпеці. Досі я ні про що не думала, а тільки дослухалась, озиралася й тремтіла, тепер знов була здатна міркувати.

Що я маю робити? Куди мені йти? Надто болісні запитання, бо ж я не могла нічого зробити, нікуди податися; мої ноги, що аж тремтіли від утоми, мали пройти далеку путь, перше ніж я дістануся до людської оселі; треба було звертатися з благанням до байдужого милосердя, поки я знайду якийсь притулок, викликати нещире співчуття і майже певну відразу, поки мене вислухають до кінця або зглянуться на якесь моє прохання.

Я доторкнулась рукою вересу — він був сухий і ще теплий після жаркого літнього дня. Глянула на небо — воно було ясне, над краєм скелі привітно мерехтіла зірка. Впала роса, але я того не помітила; не чутно було навіть шелесту вітру. Природа, здавалось, була милостива й добра до мене; вона ніби жаліла мене, вигнанку, і я, що сподівалася від людей тільки недовіри, ворожості та образ, прихилялась до неї з дитячою любов'ю. Принаймні сьогодні я буду її гостею, адже я — рідна її дитина; моя матінка прихистить мене без грошей, не вимагаючи плати. У мене ще лишався шматочок від булочки, що її я купила в місті, повз яке ми проїжджали, за випадково знайдений в кишені пенні — свій останній гріш. Подекуди у вересі, мов ті агатові намистинки, поблимували стиглі чорниці. Я назбирала жменьку й з'їла їх з хлібом. Ця схимницька вечеря трохи вгамувала мій голод. Потім я проказала вечірню молитву і вклалася спати.

  143