очень нудно 
147 
Мій погляд усе ще блукав понурим узгір'ям та пустищем, що зливалося з дикою рівниною, аж ось далеко попереду, між болотами та скелями блиснув вогник. «Це мандрівний вогник», — спершу подумала я й чекала, що він ось-ось зникне. Але вогник горів і далі рівним світлом, не наближаючись і не віддаляючись. «Може, там хтось розпалив багаття?» — знов запитала я себе. І я дивилася, чи вогник не розгориться, але ні, він не збільшувався і не зменшувався. «Це, може, свічка в домі, — вирішила я, — але якщо так, то я ніколи до неї не дійду! Надто вже вона далеко. Та якби вона була зовсім близенько, що мені з того? Постукати в двері, щоб їх зачинили перед твоїм носом?» І я лягла долі й припала лицем до землі. Якусь мить лежала нерухомо. Нічний вітер
пролітав над пагорбом і наді мною й, стогнучи, завмирав у далечині. Падав густий дощ, і я змокла до рубця. Задубіти б отак від холоду, в милосердних обіймах смерті, хай тоді ллє й далі, я вже однаково нічого не відчую! Та моя жива плоть здригалася від холодних потоків. І невдовзі я підвелася.
Вогник стояв на місці, тьмяно, але вперто проблискуючи крізь дощ. І я попленталася до нього, насилу переставляючи стомлені ноги. Він повів мене узгір'ям, а потім через широке болото, мабуть, непрохідне взимку, яке хлюпало й двигтіло навіть тепер, у розпалі літа. Я двічі падала, але відразу підводилася й насилу брела далі. Цей вогник був моєю останньою надією — я мусила дійти до нього.
Перейшовши болото, я помітила на темному вересі якусь білу смугу. Я підійшла ближче: то була дорога або стежка, що вела прямісінько на вогник, який блимав десь ніби з верхівки пагорба, з-поміж купки дерев — видно, ялин; у темряві я ледве могла розрізнити їхні обриси й хвою. Коли я підійшла ближче, моя провідна зоря зникла: щось затулило її від мене. Я простягла вперед руку й доторкнулася до чогось темного й твердого: я намацала низенький підмурок з нетесаного каміння, над ним щось на зразок частоколу, високий і колючий живопліт. Я просувалась навпомацки далі. Переді мною знов забовваніло щось біле: це була хвіртка; вона одразу розчинилася, ледве я до неї доторкнулась. Обабіч темніли кущі — падуби або тис. Коли я зайшла через хвіртку й проминула кущі, перед очима вималювався обрис будинку, — чорного, низенького й доволі довгого. Але провідний вогник не горів ніде. Навкруги стояла непроглядна темінь. Може, мешканці полягали спати? Я побоювалась, що воно так і є. Шукаючи двері, я завернула за ріг, — і ось знову блиснуло привітне світло, воно лилося крізь ромбовидні шибки маленького заґратованого віконця, що було ледве на фут від землі. Воно здавалося ще меншим, бо його затуляло листя плюща чи якоїсь іншої виткої рослини, що густо вкривала цю частину стіни. Віконце було таке вузеньке і так щільно прикрите листям, що завіски чи віконниці, мабуть, вважалися зайвими, тож коли я нахилилась і прогорнула віття, що звисало над віконцем, то змогла вільно заглянути досередини. Я ясно побачила кімнату з чистою, посипаною піском підлогою, горіховий буфет з олов'яними, виставленими в ряд тарілками, де відбивалися червонясті відблиски торфу, що горів у печі; побачила годинник, білий сосновий стіл, кілька стільців. Свічка, що її промінчик правив мені за дороговказ, стояла на столі, і при її світлі трохи простацька на вигляд, але дуже охайна, як і все довкола неї, літня жінка плела панчоху.
На всі ці речі я глянула тільки мигцем, бо в них не було нічого незвичайного. Набагато цікавіший був гурточок, що зібрався коло вогню. В його лагідному теплі, осяяні рожевими відблисками, сиділи дві молоді милі дівчини, на вигляд справжні леді, — одна вмостилася в низенькому кріслі-гойдалці, друга — на стільчику; обидві були в жалобі — в сукнях, оздоблених крепом; чорне вбрання гарно відтіняло їхні тендітні шиї та обличчя. Великий старий пойнтер поклав голову на коліна одній з дівчат, на колінах у другої вмостився чорний кіт.
Справді дивно — такі люди й сидять на кухні. Хто вони? Начебто не дочки тій літній жінці за столом, бо вона схожа на селючку, а вони — втілення вишуканості. Я ніколи не зустрічала цих жінок і все ж, коли дивилась на них, мені здавалась давно знайомою кожна рисочка. Я не могла назвати їх гарними — вони були для цього занадто бліді й поважні. Посхилявшись над своїми книжками, вони мали замислений, аж суворий вигляд. На столику між ними стояла друга свічка й лежало два товстенних томи, до яких вони частенько заглядали, порівнюючи щось у маленьких книжечках, що їх тримали в руках, достоту як ото послуговуються словником, читаючи іноземного автора. Це була німа сцена, так наче всі дійові особи були тіні, а осяяна свічками кімната — картина; панувала така тиша, що я чула, як сиплються крізь ґрати жаринки та як у темному кутку цокав годинник; мені навіть вчувався легенький дзенькіт спиць в руках у старої жінки. Тож коли дивну тишу врешті порушив голос, я його почула досить чітко.
147 
