очень нудно 
144 
Біля скелі верес був дуже високий: коли я лягла, то мої ноги зовсім сховалися в ньому; здіймаючись стіною з обох боків, він лишив тільки вузеньку смужку, куди проникало повітря. Я згорнула вдвоє шаль і вкрилася нею як ковдрою; низенька купина правила мені за подушку. Влаштувавшись отак, я принаймні на початку ночі не відчувала холоду.
Мій спочинок міг бути досить спокійний, якби мене не мучило тужне серце. Воно скаржилось на свої незагойні рани, на порвані струни, воно боліло за містером Рочестером та його долею, воно гірко оплакувало його, воно безнастанно поривалося до нього і, бувши безсилим, як підстрелена пташка, все ще тріпотіло перебитими крилами в марному намаганні полетіти до коханого.
Виснажившись від цих душевних мук, я звелась навколішки. Настала ніч, і в небі засяяли її світила. То була тиха, ясна ніч, надто вже спокійна для страху. Ми знаємо, що Бог всюдисущий, та, безперечно, найдужче ми відчуваємо присутність Бога тоді, коли перед нами постають його величні творіння, а саме в безхмарних нічних небесах, де безмовно плинуть його світи, ми найглибше усвідомлюємо його нескінченність, його всемогутність. Я стала навколішки помолитися за містера Рочестера. Звівши догори затуманений від сліз погляд, я побачила величний Молочний Шлях. Пригадавши собі, що він собою являв, які незліченні системи линуть там простором, полишаючи тільки слабкий світловий промінь, я відчула міць і силу Господню. І я впевнилася, що він може врятувати свої творіння, в мені міцніла переконаність, що не загине ні земля, ані жодна жива душа на ній. І я подякувала йому в своїй молитві. Адже Творець життя є водночас і спа-ситель душ. Містер Рочестер буде врятований: він належить Богові, й Бог не залишить його. Я знов припала до лона природи й невдовзі в сні забула свою скорботу.
Але наступного дня до мене прийшла бліда й гола нужда. Пташки давно вже покинули свої гнізда, бджоли давно вже вилетіли лагідного поранку позбирати вересового меду, поки не висохла роса; довгі ранкові тіні покоротшали, сонце залляло своїм промінням небо й землю, а я ще тільки-но встала й оглянулась довкола. Який тихий, жаркий, чудовий день! Яка золотава пустеля цей вересовий обшир! І всюди сонячне сяйво. Коли б то можна було в ньому жити й ним живитись! По скелі ковзнула ящірка, коло солодких чорниць заклопотано поралась бджола. Я б охоче обернулася на бджолу або на ящірку, отоді б я знайшла тут вдосталь підхожої для себе їжі, а також постійний захисток. Тільки ж я була людина, потреби мої були людські, тим-то я не могла баритися там, де їх нічим задовольнити. Я встала, оглянулась на свою тимчасову постіль. Не маючи жодної надії на майбутнє, я жалкувала тільки за одним: що мій Творець не покликав до себе мою душу, поки я спала, тоді моє стомлене тіло, визволене смертю від подальшого змагання з лихою долею, тліло б собі й помалу єдналося з оцим пустищем. Однак життя з усіма його вимогами, стражданнями й обов'язками все ще належало мені. Я мусила нести його тягар, вдовольняти його потреби, терпіти його страждання, виконувати його обов'язки. І я вирушила в дорогу.
Діставшися знову до Віткроса, я пішла дорогою, спиною до сонця, яке вже підбилося височенько й добряче припікало. Нічим іншим я не могла керуватися, вибираючи напрям. Я йшла дуже довго, і саме коли подумала, що вже досить і можна з чистим сумлінням перепочити від утоми, яка змагала мене, можна припинити ці вимушені зусилля і, присівши на камінь край дороги, спокійно віддатися байдужності, що огортала серце й усе тіло, я почула дзвін — церковний дзвін.
Я пішла на той дзвін і незабаром між романтичними пагорбами, що їхню незвичайну красу я перестала помічати десь із годину тому, побачила село й церквицю. Вся долина праворуч від мене була вкрита пасовиськами, засіяними полями та лісом; іскристий струмок звивався на розмаїтому тлі зелених трав, споловілого жита, темного лісу та ясних сонячних лук. Зачувши стукіт коліс, я знов подивилась на дорогу перед себе й побачила важко навантажений віз, що поволеньки виїжджав на пагорбок, позаду пастух гнав двох корів. Людське життя та людська праця були зовсім близько. Я повинна боротися далі: відстоювати своє життя й працювати, як і інші.
Десь близько другої години по обіді я увійшла в село. В кінці його єдиної вулиці стояла крамничка, а у вікні був виставлений хліб. Як мені хотілося хліба! Попоївши, я б трохи набралася сили, без якої мені важко йти далі. Щойно я опинилась серед таких істот, як сама, мені знову захотілося мати силу й енергію. Я почувала, як принизливо було б зомліти з голоду на дорозі посеред села. А чи немає в мене чогось, за що б я могла виміняти одну з тих хлібин? Я подумала. В мене була шовкова хустина на шиї, були рукавички. Я не уявляла собі, як чинять люди, опинившись у великій скруті. Чи хто візьме щось із цих речей? Мабуть, що ні, але спробувати треба.
144 
