очень нудно 
48 
Дорога безперервно піднімалася вгору аж до Ґея; пройшовши половину шляху, я сіла на перелазі огорожі довкола поля. Щільніше закутавшись у плащ і сховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз дедалі дужчав. Про це свідчив товстий намерз на дорозі - слід після струмочка, що протікав тут під час раптової відлиги кілька днів тому. Звідси мені було добре видно Торнфілд: сірий будинок із зубчастими стінами височів унизу, посеред долини, чітко вирізняючись на тлі парку з чорними гайворонячими гніздами. Я сиділа, поки багряне сонце сховалося за деревами, а тоді підвелася й попрямувала на схід.
Над пагорбом стояв місяць. Спочатку він був схожий на бліду хмаринку, а потім, дедалі ясніючи й здіймаючись усе вище, осяяв село Ґей, яке, майже сховавшись за деревами, куріло синюватими димками з небагатьох коминів; я була від нього за милю, проте в глибокій тиші до мене вже долинав невиразний гомін його життя. Моє вухо уловлювало дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах; по той бік Ґея було багато пагорбів, і, напевне, не один струмок збігав їхніми схилами. У вечірній тиші чувся їхній гомін - не тільки близьких, а й найдальших. І раптом крізь цей лагідний гомін і дзюрчання, такі далекі і водночас такі виразні, прорвалися інші звуки: чіткий тупіт, брязкіт металу, що заглушили ніжний шепіт хвиль, достоту як ото на картині велетенська скеля або товстенний дуб, намальовані різкими темними мазками на передньому плані, ніби заступають блакитний пагорб удалині, ясний обрій та мінливі хмари, де фарби непомітно переходять одна в одну.
Тупіт долинав з дороги - то, мабуть, скакав кінь. Він іще не з'явився із-за повороту, та тупіт швидко наближався. Я вже підвелася з перелазу, але дорога була тут дуже вузька, тож довелося перечекати, поки проскаче кінь. В ті дні я була ще молоденька, і в голові у мене роїлися різні фантастичні образи, невиразні й напрочуд яскраві. Крім інших нісенітниць, іще не забулися дитячі казки, і коли вони зринали в пам'яті, то юність надавала їм сили і яскравості, на які не здатне дитинство. Поки кінь наближався і я чекала, що він от-от вирине з сутіні, мені пригадалися деякі казки Бесі про духа, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Перекинувшись конем, мулом або великим собакою, цей дух блукає відлюдними дорогами і переслідує запізнілих подорожніх, от і зараз цей кінь мчав за мною навздогін.
Він був уже зовсім близько, хоч мої очі ще не бачили його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт, і на дорогу з кущів вискочив великий пес,- чорний з білими плямами, він чітко вирізнявся на тлі рудої ліщини. Саме такого вигляду, за словами Бесі, часом і прибирав Ґітраш - здоровенної, схожої на лева істоти, з великою головою і довгою шерстю. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не спинився і не глянув на мене своїми загадковими собачими очима, як я й сподівалася. Слідом за ним з'явився великий кінь, а на ньому сидів вершник. Коли я побачила людину, мої страхи де й ділися: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він завжди блукав сам, а духів, хоч вони й вселялися в безсловесних тварин, навряд чи міг привабити притулок у тілі звичайної людини. Ні, то був не Ґітраш — просто якийсь подорожній поспішав найближчим шляхом до Мілкота. Він проїхав, а я попрямувала своєю дорогою. Та не пройшовши й кількох кроків, обернулась: я почула, ніби кінь посковзнувся на вкритій льодом дорозі і вигук: «Тільки цього й бракувало!» І в цю мить кінь упав разом з вершником на дорогу. Пес метнувся назад і, побачивши хазяїна й коня в біді, голосно загавкав, і цей басовитий гавкіт, якого й слід було сподіватись від такого великого собаки, багатоголосе відлунював у повитих морозом пагорбах. Пес обнюхав вершника й коня, що все ще лежали долі, потім підбіг, гавкаючи, до мене. Оцим він тільки й міг зарадити лихові: більше не було кого кликати на допомогу. Я підійшла вслід за собакою до подорожнього, що силкувався витягти ноги із стремен. Він випручувався щосили, і я подумала, що він не дуже забився, однак запитала:
— Ви дуже забились, сер?
Здається, він вилаявся, хоч я того й досі не певна; в усякому разі, він щось пробурмотів і, можливо, через це не відповів на моє запитання.
— Чим я вам можу допомогти? — знов запитала я.
— Відійдіть краще далі, — відповів він, підводячись спершу навколішки, а потім на ноги.
Я відступила вбік, і він узявся підводити коня, який ковзався, падав і тупотів копитами, а собака, голосно гавкаючи, стрибав навколо. Я відступила ще далі, але не пішла геть, чекаючи, чим це все скінчиться. Нарешті він домігся свого: кінь став на ноги, а собака замовк після наказу хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім подорожній, нахилившись, обмацав ногу, щоб упевнитись, чи вона не ушкоджена. Видно, вона йому десь боліла, бо він підійшов до перелазу, з якого я щойно підвелася, і сів.
48 
