Последние отзывы

  49  

Мені хотілося чимсь йому допомогти або ж бодай виявити увагу, і я знов підступила до нього.

— Якщо ви забились, сер, і потребуєте допомоги, я покличу когось із Торнфілда або з Ґея.

— Дякую, не треба: перелому немає, тільки вивих, — відповів він, потім знову підвівся й помацав ногу, зойкнувши від болю.

Ще не зовсім стемніло, і місяць сяяв дедалі ясніше, тож я могла добре роздивитися цього чоловіка. На ньому був плащ для верхової їзди з хутряним коміром і сталевими застібками; його постать важко було розгледіти, і я тільки й бачила, що він середнього зросту і широкоплечий. Лице він мав смагляве, риси суворі, чоло високе; тієї миті його очі гнівно дивилися з-під зведених докупи брів. Він вийшов з юнацьких літ, але був ще не старий — так десь років тридцяти п'яти. Перед ним я не відчувала страху і не дуже ніяковіла. Якби це був гарний молодий герой, я б не насмілилася розпитувати його і набиватися з своїми послугами. Я навряд чи бачила доти вродливого юнака, зроду з жодним не говорила. Теоретично я схилялася перед красою, вишуканістю, ґалантністю, чарівністю, та якби я й знайшла ці прикмети, уособлені в чоловічому образі, то зрозуміла б інстинктивно, що не зможу привабити до себе таку людину, і втекла б від неї, як ото тікають від вогню, блискавки або ще чогось яскравого, але небезпечного.

Якби незнайомець усміхнувся й добродушно відповів мені, коли я заговорила до нього, якби відмовився від моєї допомоги лагідно, з подякою, — я б, мабуть, пішла своєю дорогою, нічого більше не сказавши, однак його сердитий погляд і грубий тон додали мені сміливості; коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не зрушила з місця й заявила:

— Я ніяк не можу покинути вас, сер, у скруті на цій відлюдній дорозі такої пізньої години, аж поки не впевнюсь, що ви спроможні сісти на коня.

Він звів на мене очі, коли я це сказала, а досі навіть не дивився в мій бік.

— Як на мене, то вам самій давно слід би бути дома, — відповів він, — якщо тільки ваш дім десь тут у сусідстві. Звідки ви тут взялися?

— Знизу. Мені зовсім не страшно: надворі зараз місячно. Якщо хочете, я залюбки збігаю в Ґей, покличу когось. Я й так іду туди, щоб вкинути листа.

— Ви там унизу живете? В тім будинку з зубцями? — він показав на Торнфілд-хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі лісів, що здалеку видавались суцільною темною масою.

— Так, сер.

— А чий же то будинок?

— Містера Рочестера.

— Ви знаєте містера Рочестера?

— Ні, я ніколи його не бачила.

— А хіба він там не живе?

— Ні.

— Ви можете мені сказати, де він?

— Не можу.

— Ви, звісно, не служниця. Ви...

Він замовк, окинувши поглядом мою одіж, що, як завжди, була дуже проста: чорний мериносовий плащ, чорний касторовий капелюшок — і те, й те надто скромне навіть для покоївки. Видно, він ніяк не міг угадати, хто я така. І я підказала:

— Я ґувернантка.

— А-а, ґувернантка! — мовив він. — От чорт, а я забув!

І знов уважно оглянув моє вбрання. Хвилини за дві він уже підвівся з перелазу, та щойно спробував піти, як його лице скривилося від болю.

— Я не можу послати вас по допомогу, проте, коли ваша ласка, підсобіть мені трошки самі.

— Гаразд, сер.

— У вас, бува, немає парасольки, щоб я міг на неї спиратися, як на ціпок?

— Немає, сер.

— Тоді спробуйте піймати мого коня за вуздечку і підведіть його до мене. Ви ж не боїтеся?

Сама б я зроду не підійшла до коня, та що мені загадано його спіймати, довелося послухатись. Поклавши муфту на перелаз, я підійшла до коня й спробувала вхопити вуздечку, та кінь був полохливий і не підпускав мене близько до себе, я робила спробу за спробою, та все намарно, до того ж я смертельно боялась його замашних передніх копит. Подорожній якийсь час терпляче стежив за моїми спробами, врешті засміявся.

— Бачу, — мовив він, — що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори.

Я підступила до нього.

— Пробачте мені, — провадив він далі, — але я ніяк не обійдуся без вашої допомоги. Він поклав свою важку руку мені на плече і, досить відчутно спираючись на мене, пошкандибав до коня. Тільки-но він схопив вуздечку, кінь одразу скорився, і він стрибнув у сідло, страшенно при цьому кривлячись з болю у вивихнутій нозі.

— А тепер, — сказав він, закусуючи губу, — подайте мені нагайку, вона десь там — під живоплотом.

  49