Последние отзывы

  53  

— Ви живете в моєму домі уже три місяці?

— Так, сер!

— Ви приїхали з...?

— Із Ловудської школи в ...ширському графстві.

— А-а, це з отого доброчинного закладу! Ви довго там були?

— Вісім років.

— Вісім років! То ви вельми живучі! Я думав, що й половини цього часу досить, щоб таке місце будь-кого доконало. Не дивно, що у вас скоріше вигляд істоти з іншого світу. А я все питаю себе, звідки у вас таке обличчя. Коли ви минулого вечора з'явились переді мною на дорозі до Ґея, мені чомусь пригадалися феї, і я мало не спитав, чи ви часом не схарапудили мого коня —я ще й досі цього не певен. Хто ваші батьки?

— У мене їх немає.

— Я й думав, що ви сирота. Ви пам'ятаєте своїх батьків?

— Ні.

— Авжеж, що ні. Отже, ви там, на перелазі під живоплотом, дожидалися своєї рідні.

— Кого, сер?

— Отих чоловічків, що в зеленому. Для них то був саме підхожий місячний вечір. Я, мабуть, перебив ваш танок, і ви підсунули мені ту кляту кригу на дорогу?

Я заперечно похитала головою.

— Чоловічки в зеленому покинули Англію років сто тому, — відповіла я, наслідуючи його поважний тон. — І тепер не тільки в Ґеї, а й на його околиці ви не знайдете від них і сліду. Гадаю, що ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць уже більше не посвітить їм до танцю.

Місіс Фейрфакс кинула плести й, зачудовано звівши брови, дослухалася, про що ми балакаємо.

— Гаразд, — провадив далі містер Рочестер, — коли вже у вас немає батьків, то все ж мусить бути якась рідня: дядьки або тітки.

— Немає, принаймні я їх не зустрічала.

— Де ваш дім?

— У мене нема ніякого дому.

— А де ж живуть ваші брати й сестри?

— Нема в мене ні братів, ні сестер.

— Хто ж порадив вам приїхати сюди?

— Я послала оголошення до газети, а місіс Фейрфакс відгукнулась на нього.

— Так, — потвердила добра старенька, яка набагато краще розуміла цю частину розмови, — я щоденно дякую провидінню за те, що воно допомогло мені знайти її. Товариство міс Ейр для мене неоціненне, а для Аделі вона добра і уважна вчителька.

— Не обтяжуйте себе, розписуючи її, — відрубав містер Рочестер, — похвальбою мене не переконаєте, я й сам складу про неї власну думку. Вона почала з того, що звалила мого коня.

— Як це, сер? — розгублено запитала місіс Фейрфакс.

— Я повинен подякувати їй за цей вивих. Вдова була зовсім спантеличена.

— Ви коли-небудь жили в місті, міс Ейр?

— Ні, сер.

— А в товаристві коли-небудь бували?

— Ні, сер: досі я була в товаристві учнів та вчителів Ловуда, а тепер — тільки мешканців Торнфілда.

— Ви багато читали?

— Лише ті книги, що випадково потрапляли мені до рук, та й то небагато, і вони були не дуже вчені.

— Ви жили черницею і, безперечно, добряче вимуштрувані у всіх релігійних обрядах: адже Броклґерст, що, як я розумію, є директором Ловуда — священик, правда?

— Так, сер.

— І ви, дівчатка, певне, обожнювали його, як жіночий монастир звичайно обожнює свого настоятеля.

— Оце вже ні!

— Дивись, які ви черстві! Ні! Як же це так: послушниця — і не обожнює свого настоятеля! Так це ж блюзнірство!

— Я не любила містера Броклґерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними не можна було шити.

— Не дуже мудра економія, — зауважила місіс Фейрфакс, яка знов зрозуміла, про що йдеться.

— Оце й уся його провина? — запитав містер Рочестер.

— Коли він розпоряджався харчами, — це ще поки не було призначено комітет, — то морив нас голодом; він нас зануджував довжелезними проповідями та вечірніми читаннями зі своїх власних книг про грішників, які вмирали наглою смертю або діставали інші страшні покари, після такого ми боялися йти спати.

— Скільки вам було років, коли вас віддали до Ловуда?

— Близько десяти.

— І ви жили там вісім років, отже, тепер вам вісімнадцять? Я кивнула головою.

— Арифметика, як бачите, — річ корисна: без неї я б навряд чи спромігся вгадати ваш вік. А його особливо важко вгадати, коли бачиш на молодому обличчі такий поважний вираз, як оце у вас. Гаразд, чого ж вас навчили в Ловуді? Ви вмієте грати на роялі?

— Трошки.

— Авжеж, усі так відповідають. А тепер ідіть у бібліотеку, — я маю на увазі, будьте ласкаві. (Вибачайте за наказовий тон: я звик говорити «зробіть», звик до того, що мене слухаються, і не збираюсь міняти усталених звичок через одного нового пожильця). Отож ідіть до бібліотеки, та прихопіть із собою свічку; залишіть двері розчиненими, сядьте за рояль і що-небудь заграйте.

  53