очень нудно 
37 
Я вже не витримувала примарності, нереального марева, заверещала, схопила кішку, труснула її і кинула під лавку, щоб занявчала.
Музика впала.
"Пасіба, солнишко! – сказала, вилазячи з-під лавки, Наташка. – Цей дєд превратив мене в кота. Пасіба".
В мене руки тремтіли. Я обернулась до риб і плюнула далеко-далеко у воду.
Класно!
З такими даними тільки повією працювати – сама розпалила, сама задовольнила, і грошики в кишеньку. Багато.
Йолки-палки, як сказала би Наташка. Де вона, до речі?
Далеко, на самій грані видимості, загорівся вогник, і ще, і ще.
"Бачиш, – м’яко спитав Утнапішті, він знову стояв біля мене, – це пливуть душі. Човнами. Бачиш, як їх багато?"
"Я думала, вони плавають через річку. Стікс, так?"
"Так. Тільки це не річка, а велике море. Дехто каже навіть – океан".
"Куди вони пливуть?"
"Он туди".
І я побачила чорну блискучу скелю, з неї вниз дрібними водоспадиками стікали струмки. Перед скелею вирізнявся один здоровенний камінь – він був окремо – це була інша скеля, дивна – ніби з двох частин, ніби не скеля, а ворота… І між ними хитався маленький човник зі світлими веслами.
На човні хтось сидів, і, коли ми вже підпливли аж до нього, коли Наташка стала злазити вниз, до човника, я того, хто там, упізнала: то був труп.
Тільки тепер уже не труп, а звичайний собі спритний циган із сережкою у вусі, з чорними очима.
"Ану, – подумала я, – як же це робиться?… Те, про що Утнапішті мені розказав… "І почала дивитися цигану в потилицю, як він гріб веслами, нічого не спадало на думку, і скоро я забула, замріявшись, аж поки раптом не зауважила, що він обернувся і витріщився на мене.
Величезними очима.
Не кліпаючи.
Ну знаєте, є такий погляд… Часом дивляться так хлопці, як добре п’яні і ти в гарному платті…
Я засовалась на лавці і сховалася за Наташку.
Як це в мене знову вийшло?
Тут човен стукнувся носом у скелю, і Наташка вискочила, а я за нею, швидко-швидко, аж послизнулась на мокрому камінні. Ну його в баню, чесне слово! Чого я раніше не знала – знадобилося б, а тепер уже пізно.
"Осторожно! – крикнула Наташка. – Острожною треба буть! Я он один раз неосторожно поступила – і бач, до чого докатилась? Тягаюсь тут, вожу всяких ідіотів, а могла б нормально жить!"
Ми пішли між каміння, і я, аж поки не завернули за якусь скелю, відчувала потилицею погляд цигана Крадія.
За скелею Наташка всілась і потерла собі коліна долонями, витягла пачку жуйки.
"Посидим тут. Оддихнем. Курить хочеться, але ж усьо мокре… Протівно тут, правда?"
"Та ні – цікаво".
"Це патаму, шо ти тут перший раз. Перший раз і мені було інтєрєсно…"
"А ти як тут опинилася?".
"Да по дурості! Хотя почалось воно ще задовго до того, всьо нам не так шло. Прикінь – була хата в Рафаловці, дід із бабою жили. Баба вмерла, ми подумали з мамкою, шо діда заберем до себе у Львів, хату продамо і будуть гроші, а ще позичим і купим мені квартиру… Так – щас! Дід женився! А тут ще мій зовсім загуляв, розвелась. Мала в мене була одна. Настя. А потом, ну прямо як на зло – на роботі в мене… Я на хазяїна работала. Ну тіпа торговля. На базарі. Да, і случилась в мене недостача. Тоді Нелька прийшла до мене на точку – однокласніца, ну ми так нічо, поболтали, я їй про свого розказала, вона – про свого, якраз розвелись, тижня ще не було, випили з Нелькою, але культурненько, трошки… А ввечері – здавать виручку, а недостача така крупна, ну хоч вішайся. Да і не в том дєло, шо Нелька зайшла, шо я там затринділася з нею, нічо не бачила, шо продавала, то ж… я ж не первий день у торговлі, в мене ж не то шо в деяких дур тупих! В мене всьо всігда чьотко… ну там бувало, канєшно, то туда, то сюда, але ж в той день – піввиручки нема! Даже більше! Я вже в рьов, а дєвки наші посовєтували одну відьму, тіпа ворожки, вони до неї всі ходять по всякій мєлочі, а я не ходила – бере дорого. Приперлася я тоді – а вона сидить вся в антуражі – там сушені жаби і всьо такоє, висить кругом неї, лежать там усякі каміння на столі. Стала я і реву. А вона питає – тобі шо, тіки бистро: на удачу, на дєнгі, на мущіну чи на дітей? Я кажу – я з базара од Людки і Свєтки. В мене недостача сьогодні дуже велика, зробіть шось, бо піду вішаться! А в неї там, в другій комнаті, сидить якась компанія – чути голоса мужскі. І вона всьо на двері оглядається, всьо вертиться. Я їй торочу про недостачу, про дєньгі, про хазяїна, а вона мені – так я не поняла, тобі гадать чи тобі на удачу? Я їй знов – і в рьов, кажу – ви остання надєжда! Тут один із комнати заглядає – питає її: ти скоро чи нє? Вона мені – дєвушка, прийди завтра. Я їй – не прийду, мене ж завтра уриють! І реву. Тоді цей, із комнати, підходить до мене і гладить по голові, так ласкаво, розпитує – шо сталось, чого я тут реву. Урод! Це був цей Енкі, дурак. Він мене і втішав, і завів до компанії, і налив мені, я випила. Як малєнька йому всьо розказую, дура. А потім тільки – брик, підмішав чогось у горілку. Ну а вже проснулась… сама понімаєш – не чєловєком. Вже вони наді мною провели той свій обряд дурацкій. Ну – ти понімаєш, про шо я. І всьо…"
37 
