очень нудно 
38 
"Може, воно й на краще, Наташ?"
"Ти шо, не понімаєш? Там жизнь була – як хоч, так і живеш. Можна в любий момент усе помінять. А тут всьо! Прівєт! Випустять, як пса, погулять, сігарєт купить, дєвок побачить, Настю, малу мою, провідать, як там її мамка воспітує глянуть, так ідеш по городу – і дєнгі є, і всьо, шо хоч, а нічо не хочеться… "
"Чого?"
"Бо кончєний чєловєк. Раньше хоч якась пєрспєктіва була нормальною женщіною стать. Он дєвочкі замуж повиходили, і породили, і нічо – живуть. І умруть як люди. А тут – шо?… Виходні тиняєшся, як дура. Робота… Тоже мені робота – водить всякіх олухів да слідить, щоб усьо тут нормально всюди, єслі шо не так – ти всігда винна, єслі всьо так – так то їхня заслуга, що так усе класно придумали, і виходу ніякого – буду ж тут кантуватися, поки не поміняється Ерешкігаль. А вона не збирається вмирати… Ладно… Пашлі… – виплюнула з рота жуйку, загорнула в папірчик і сховала в кишеню. – Вобщім, слухай, і шоб без глупостєй. Щас треба буде бистро йти і мовчать. Ти підеш сама дальше – побачиш куди, там будуть закриті ворота. Я, вобщє-то, мушу знять з тебе шо-нібуть, але ж жаль тебе, чесне слово, хоч ти і дура. Прешся, куди не просять. Да ладно. Може, Крадій і не узнає. А як і узнає – то шо він мені зробить? Щас дам ключ від останніх воріт, – налапала ключ у кишені, дала. – Ну всьо. Тільки не оглядайся, прошу тебе як чєловєка… Добренько?"
І я пішла далі сама, в темряві, по гострому теплому камінню, такому сухому, що кришилось, як коржики, з кам'яним таким тріском.
У мокрому рюкзаку бовталось дурне пиво.
Хоч я й не знаю, чи любить Артур пиво. Я з ним ніколи пива не пила. Правда, він програміст – а вони всі пиво глушать, і, крім того, це вже не має значення, чи любить… тобто – чи любив…
Скільки я за нього виплакалась, сил нема згадувати!
Спочатку, ще до того, як здогадалася, хто він такий, я вічно шукала його, я за ним ішла, а він від мене втікав. Ми писали одне одному листи, ми балакали в чаті, і я не могла знайти його в реальному світі, ніде, де шукала. Сліди, рештки його присутності, ще теплі речі, яких він торкався, ще пахнуть його подихом, ще він тут – а вже нема. Я знаю, знаю, що це все неправда, що він не такий, тобто – я зараз уже добре роздивилась, який він, і розумію, що йому набридло це – цей подих у спину, ця гонитва, але ж тоді я ніколи не виказувала себе.
Потім я здогадалася, хто він, я знайшла його, нарешті, але все-одно не виказувала себе.
Мене стало ніби дві: одна я усміхалась йому, віталась із ним, сміялась до нього, одна я – нуль, Юлина подружка, просто собі так, дівка, а друга – та, яка йшла за ним, та, яка писала йому, та, від побачень із якою він утікав, але ж він мені писав! Його оті листи, для чого ж вони писались, годинами балакали в чаті, для чого, якщо він завжди від мене втікав?
І я гналася за ним – он же я, послухай, он я, я! я! Це я, я жива, я шукаю тебе, он мої руки, мої очі, глянь на мене, я Марина. Ти ж мене бачиш, правда? Я сто разів думала, що він здогадався, хто ж я, але все повторювалося спочатку, однаково тисячу повторів, вічне втікання його з усіх побачень, призначених мені через мережу… "А я ж тебе чекав!" – "Не бреши, я прийшла за 20 хвилин і стирчала там годину!" – "Я чекав тебе, клянусь!" Коли я його ще не впізнала, то навіть серйозно думала, що ми живемо в паралельних світах, що він справді був біля пам’ятника першодрукарю Івану Федорову, і я була, тільки у різних світах…
Але потім я впізнала його. Мріяла – от колись усе виясниться і він мені розповість…
І от він узяв і вмер.
Я ж таки мушу знайти його, побачити його… Він таки ж мусить знати, хоче чи не хоче, бо інакше я здурію, просто заверещу, помру, бо як же так можна жити, знаючи, що ти не встигла, не змогла, перетирати в пам'яті всі наші зустрічі, яких не було, читати всю переписку, всі розмови, поки не поїде дах од відчаю…
І нікому не казала – а що казати? І зараз не стану, не стану ж я всім розповідати, що я мусила, мусила, що в мене дикі істерики, що я жити не можу і не можу дивитись на пісну Олегову морду, і не можу слухати ниття про те, яка в нього біда – в нього! Та він за рік усе забуде і не згадає, хіба дітей своїх лякати, як вони в нього заведуться і підростуть, а я…
Я замовкла, не додумавши думку, а що – я? Задумалась і підвисла, як мій глюкавий комп.
Скільки я за ним, собакою, просиділа ночами і днями. З Артуром чатилась, Артуру писала, а потім він приходив до нас, як знов щось не працювало – а в нас вічно щось ламалося, бо цей комп Олег, дурень, сам склав, деталей набрав і накупив по своїх друзяках, – приходив, сідав, починав розбиратись. І пальцями молотив по тих самих клавішах, що і я, коли писала йому. Струшував зі столу крихти від піци (а я писала, що її їм), відсовував чашку з присохлими до дна рештками кави (а він питав, чи не пила я сьогодні тої кави, що він лишив мені за муром, щоб я знайшла), заглядав у той самий монітор, із якого ще годинку тому дивились на мене букви, набрані його руками, і в тих буквах… не те, що зараз у його очах, зовсім не те!
38 
