очень нудно 
53 
— І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…
— Що? — не зрозумів Х'ялмар.
— Трагедія з грецької — пісня цапа. Не кажи, що не знав.
— Не знав…
Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:
— Це, знаєш, як у Павича — сербського письменника, я казала тобі — всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. — (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). — Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість — все якесь відповідне конкретному часові…
— Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?
— Так… для тих, хто достойний…
— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?
— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
— Пробач…
— Та за що тобі вибачатися?
— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.
— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.
— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
— Що — ні храму, ні монастиря?
— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
— А я ж завжди готова до такого повороту.
— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
— Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
— Давай хоча би спробуємо, — Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, — знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
53 
