очень нудно 
55 
— Так, інколи таки пахне Португалією, — визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів — розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:
— Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті — кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…
— Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.
— Угу — погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.
— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.
— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».
— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:
— Кажуть, тут є гаряче джерело?
— Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.
— То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.
— Ні, там все по-чесному… — і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax [43] Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.
— Прекрасна країна… — зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил — і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця — вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.
Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці — вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина — кохана й закохана — виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.
Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було — Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу — єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.
— Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, — підтвердила Марла, — точно тобі кажу.
Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі — солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.
55 
