очень нудно 
52 
Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…
Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.
— Х'ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.
— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем — звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити — звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).
— А в Катманду є гори?
— Марлочко, Катманду в долині лежить.
— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?
— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.
— Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…
— Це ти до чого? — спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.
Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.
— Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.
Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.
52 
