очень нудно 
35 
Про мою блискучу зовнішність Аскольд казав: «Без сльоз нє взґянєш». Ну, я особливо й не ображалася — сяке-таке волосся різної довжини невизначеного кольору з домінантою рудо-червоного, вбогий зріст 160 см, ребра, цицьки, дупа, ручки-ніжки. Ну, в Цариці Савської теж був цей набір частин тіла, але я чомусь не схожа на Царицю Савську.
В мене не було жодної вечірньої сукні чи високих підборів. До дорогих ресторацій я завалювалася в кедах і порваних по низу на німецький хрест штанях. Аскольд у своєму сірому пальті і чорному шарфі поряд зі мною виглядав президентом благодійного фонду. Я, відповідно, його заповзятим користувачем.
— Хоча знаєш, — каже він, — мене в цьому пальті мєнти зупиняють на кожному кроці. Особливо, коли йду зі свіже настовбурченою зачіскою. Думають: опа, свіжий бомж.
Ну, не шарять вони у фешні, мєнти. Особливо в метро, куди Аскольд навідується дуже рідко. Особливо ж нікого не люблять і ні в чому не шарять московські мєнти. І особливо -в московському метро.
Але поки що геть Москву. Геть цю целюлітну істеричку з її вічними запорами і кризою середнього віку. (Кризою посередності?) Вона, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах. Так само ховає одного за одним чоловіків-бюрократів, так само брязкає пошлотними золотими підвісками в вухах і мармизить варґи криваво-червоною помадою.
М— да, люблю Москву. Как много в етом словє.
Так от, геть поки що це місто. Там, де ми зараз, навряд чи всі люди і знають про її існування. Вони тут багато про що наївно не здогадуються:
— А що, море відрізняється від океану? — питає наш водій, 47-річний ланкієць Ніхаль.
— Ну, так… — я спершу бентежуся, але відразу ж роздупляюся:
— Морів є багато. А океанів — тільки чотири. Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно… — (тут мене клинить і, хоч ти трісни, я не можу згадати англійською назви Північно-Льодовитий).
Ніхаль, як завжди, люб'язно і з розумінням киває. Так само він робить і тоді, коли ні чорта не розуміє. Та вже пес із ним. Аскольд мені не вірить:
— Та ну, не може бути, щоби мужик дожив до п'ятдесятки і не знав, чим відрізняється океан від моря.
— Ну та ж не знав, бач…
— Він що — в школу не ходив чи телевізор ніколи не дивився?
— В школу ходив давно, а по телевізору не завжди переключав на «Клуб Путєшествєнніков». І зі Шрі Ланки в житті не виїздив.
Щоби знову стати ввічливою й милою, я з непідробним інтересом питаю в Ніхала:
— А коли тут встає сонце?
— Зранку, мадам…
(Я затикаюся, Аскольд повзе від беззвучного сміху під сидіння, помсту наївного здійснено, сам наївний навряд чи про це здогадується або занадто хитрий, аби хоч щось виказати).
Океан тим часом підійшов уже зовсім близько.
… Якось Аскольд спробував собі згадати всі ті прізвиська, що я йому відважила. Селекшн вийшов більш ніж щедрий:
Кук (бо не дописував останнє «у» в вітальному «куку»)
Кукіс
Кукі Монстр
Кук-і-Монстер
Мусікап (з народної творчості [57])
Мусік (похідне)
Кусік (так само дериватив від Кук)
Мусікук
Кусюка
Пусюка
Свиня (обов'язково з ноткою питальної трагічності в голосі, характерно розтягуючи кінцеве «ня-а-а-а!!!»)
Свинка
Свинюка
Жабка
Жаба
Бегемот (2 години не міг заснути, думав, чого це він бегемот)
Чечен (коли на ескалаторі метро в Москві, в шапці в профіль)
Бублик
Аскольд зітхнув. Десь у той його момент зітхання я якраз доспівувала свій романс:
- — Ямщік, не гані-і-і лащадє-е-ей,
- Мнє нє— е в кава больше спєшить,
- Мнє нєкуда больше любіть,
- Ямщік, нє гані…
- Ну нє гані, ямщік, карочє.
— Слухай, — спитав Аскольд, — то що — підемо до океану?
— Ато. — (Надворі глупа ніч і всі готельні сусіди-бюргери, подивившись по мобільних телефонах бюргерську вечірню казочку (думаю, вирубало їх десь на демонстрації курсу акцій «Франс Телеком») як по команді віддалися в липкі лапки Морфея. Чи Дейла Карнегі там свого, я вже не знаю. Чіп і Дейл спєшат на помащь.
— Там, певно, отакенні морські черепахи повилізали з води, — провадить Аскольд.
35 
