очень нудно 
37 
Згадую казочку про Алі-Ьабу, печеру зі скарбами і жадного брата-ублюдка Касима. Виконую роль останнього, жаднічаю, як можу. Виходить непогано. Все влізає. Трохи доведеться доплатити за перебільшення ваги, щоправда. А потім ще й посклеювати черепки, на які перетворилися наші керамічні мисочки. Ех, не люблять у московських аеропортах пасажирів. Півсвіту пролетіло цілісіньким, а тут — хряць! — і до побачення. Хуй вам, а не тарілочки.
Господар нашого гест-хаузу зветься Ноель. Він дуже сильно схожий на буддійського демона. Можливо, навіть якийсь із прямих нащадків. Ні, ну дійсно копія із фрески, скажімо, Дамбулли. Там, де битва богів і демонів. У Но-еля (таке дивне дуже християнське ім'ячко…) бачить тільки одне око. Інше закрите чи то більмом, чи просто воно із якогось мутнуватого скла з намальованою зіницею — я так і не наважилася пильно вдивитися в те око. Ніс його займає теж страшенно багато місця на обличчі. Волосся сиве і кудлате. Зуби довгі й різносторонньо розвинуті. Ну, дивляться вони в різні боки. Гострі такі зуби. Як шматки олівців. У людей не буває таких зубів.
А ще в людей не буває таких молодих і гарних дружин, як у Ноеля. Може, він в полоні її тримає? І вона така добра, що не пробує втекти, бо полюбила його, як Красуня Чудовисько? Ще один доказ того, що Ноель — демон, це те, що він собі дуже вподобав спілкуватися зі мною. Ну, з усіх гостей його готелику чомусь вибрав мене. Не дозволяв дружині приносити мені їдло чи питати, може, нам щось треба. Все сам.
— Як вам спалося, міс? На котру вам годину сніданок? Який вам сік? Як вам Шрі-Ланка? Що ви читаєте? Вам не треба велосипед?
Дуже, дуже не в'язалася така його поведінка з його хтонічною зовнішністю. Ноель-демон спостерігав за нами із Аскольдом, як за дурнуватими дітлахами. Дав нам у прокат серферські дошки. Я поняття не мала, що це таке і як ним себе гробити. Причепила її с переляку не на ногу, а на руку. Втім, дошка по концовкє ще й виявилася дитячою, тож шнурочок так чи так не дістав би мені до ноги.
Отож ми з Аскольдом борсалися проти хвиль — про те, щоби стати на те пластмасове прокляття ногами, і мови не було — а Ноель із красунею дружиною за нами спостерігали з берега. Я сумно прикидувала, на скільки сотень метрів нас уже віднесло від того місця, де ми поскидали шльопанці, а Ноель із дружиною, здається, реготали і показували на нас пальцями. Пізніше якийсь добрий серфер-професіонал сказав нам (довго перед тим махаючі руками й прикликаючи до берега):
— Будь ласка, будь ласка, не купайтеся там. Там дуже небезпечно для життя. Вас же відносить на рифи. Ви там поб'єтеся. Будь ласка, перейдіть на безпечне місце. Он там — пляж для початківців.
Але було вже трохи запізно. Я вже встигла покоцатися, де тільки могла. Так боляче фігачитися білим тілом об гострючі, як ножі м'ясорубки, підводні рифи. Дуже сумно усвідомлювати свою абсолютну безпомічність перед хвилею заввишки тобі по коліно. Вона просто збиває тебе, і все. Борсайся-не борсайся. Тоді ми ще не знали, що за кілька днів прийде цунамі… Але силу його я навіть не беруся уявити. Тоді ж головним нашим парівом була втрата моїх кульчиків і каблучки з вказівного пальця ноги. А ще наші множинні рани на руках, ногах і ребрах. Коротше, не зрослося в нас із серфінгом. Ну то й пес із ним. У шах-мати пограємо.
А Ноель навіть чемно запитав, як нам там велося на глибині. Ми так само чемно промовчали у відповідь. Наступні кілька днів він був іще уважнішим і гостиннішим. Я зовсім перестала боятися його ока і вже навіть не помічала зубів. А ще він носив окуляри, той Ноель.
Дивно. Чому я не відважилася зробити його знимку? Звідки я, беручи його візитку й обіцяючи направляти «всіх своїх друзів просто сюди, у найближчий до моря ґест-хауз», знала, що насправді вже ніколи його не побачу?
Страшно. Фоткати людину, котра так скоро безслідно зникне. І просто страшно. Хоча… насправді ж нічого нікуди не зникає, правда?
Ми лежимо на ліжку в суцільній темряві зимового Києва. Я лежу зверху на Аскольді, він поливає мене брудом. Той бруд трохи світліший за ніч, гівно завжди різниться відтінком від чогось іншого. Тим паче, від такої благородної й таємничої сутності, як ніч.
У нас із Аскольдом ще зовсім недавно все було просто чудово. Тобто, просто і чудово. Нам сказано забратися із помешкання, що ми винаймаємо, бо тепер його здаватимуть іноземцям за півштуки баксів, а ми й самі раді, бо ж у нас є власне помешкання. Тобто, в Аскольда є власне помешкання, в мене тільки намет є. Але я щаслива. Ми з ним понапривозили з Цейлону купу антикваріату, батіків, З розписані шкіряні крісла і три табуретки (ха-ха!!! В нас така табуретка коштує 80 баксів, а ми там купували по 8!!! Репетую з переможною радістю в київському магазині), ебонітову скульптуру Будди і прапор 3 на 6 футів, щоби захламити безмежне подільське помешкання. Там іще, звісно, ні коня, ні воза в тому помешканні — треба, щонайперше, поставити луш, газову плитку, матрац і унітаз — зате з вікон видно Свято-Миколаївську церкву і горби. Сьогодні якраз Святого Миколая, ми з Аскольдом подарували одне одному найнеобхідніше в житті — золотий запас трусів і шкарпеток.
37 
