очень нудно 
47 
Я не знаю, що з нею, — писав мені Аскольд. — Вона криком кричить, а лікар не розуміє, в чому справа. Уроди. Тільки гроші й уміють брати. Хірург приїде за 12 годин, а палата за добу коштує 350 баксів.
М— да. Нічогенько собі. Але ж який ти душний, Аскольде. Чи то ти мені демонструєш свою бездушність? Нормальна ціна як Прекрасного Дальока. Хоча хуй там. Найдивніше те, що «лікар не знає, що в неї не так».
— А вона, випадково, не придурюєтьа знову? — Мені згадуються колись уже розіграні нею по малолєтці істеричні «напади астми» і «втрати свідомості», аби тільки викликати Аскольдовий жаль, увагу і розкаяння за те, що накричав за неї. В принципі, Аскольд таки поводився із нею, як із худобою на той час. Він і сам це визнає. Але що ж тепер? Має баба розлучення, має повне фінансове забезпечення, має собі щотижня нового бойфренда, має, кінець-кінцем, Аскольда, що прилетів до неї на Різдво і Новий Рік (чомусь буття разом на ці оказії в мейн-стрімі дуже ціниться…) Що ж тут не так.
— Ні, — каже Аскольд, — не блефує вона. Болить їй дуже.
— Бідна, — цілком щиро співчуваю я, — вже би ліпше блефувала.
— Все, — пише далі Аскольд, — повезли на операцію. Аналізи цілком у нормі, але вона кричить: «Ріжте!» — от і повезли.
Ніхуяшечки собі. Схиляю голову перед таким колосальним мазохізмом. Якщо це — просто вияв істеричності, то це Істеричність з великої букви.
— В ній, — продовжує Аскольд за кілька годин, — наробили дірок, щоби з'ясувати причину. Наробили дірок, а вже потім дивилися, уроди. Операція тривала 3 години. Я не спав із минуло ночі. Апендицит із патологією.
Звучить як «чіпси з кетчупом». Не виключено, що вони чи якесь лайно типу них і стає причиною діркування вродливих жіночих животів.
Аскольд був втомлений. Це відчувалося по нему, з якою частотою він писав мені: «Я тебе._». Мені було всіх шкода — Аскольда, Віку, їх дитину і мучачіка-бой-френда Віки, бо:
— Тут багато гидоти. Не легка картина. Мене нудить. Мучачікам же потрібна краса. Вони не прийшли до лікарні…
От тобі й на — кохання, видригання. Це ж виходить, що, коли її торкнеться перша старість, коханий-чорнобровий викине з хати, як шавку? Не доведи до того Бог і Соціальна Служба. Віканіто, Вікаріє, Вікторино (!!!) — май розум, жени на собі хлопа, поки ще файна дівка молода, і аби-с контракт шлюбний підписати не забула, бо прийде тобі страшний ханти-мансійськ, як кажуть наші тато.
Цікаво, як все це розвинеться далі. Порядний Аскольдик, певно, що захоче лишитися доглядати екс-дружину на її пост-операційному ложі. Ну, не захоче аж так прямо — обов'язок відчує. Чи жаль. А жаль — це найгидкіше й найдієвіше водночас. Власне, чому найгидкіше? Ми всі, так чи інакше, прагнемо інколи жалю від тих, кого любимо. Це досить гіпокритична заява: «Тільки не треба мене жаліти. Це принизливо». Залежно, в чому пожаліти, залежно, як. Умілий жаль підійде і найсильнішій людині. На жалю можна грати, можна ним платити. АЛЕ: жаль ніколи не повинен іти врозріз із повагою до людини. Чи, принаймні, видимо таким не здаватися. Слово «жалюгідний» — погане слово. Викиньте його, якщо хочете взяти Жаль у свій Арсенал Добрих Справ № 1. Чи візьміть і причепіть кудись на видне місце, якщо Жаль повинен увійти у ваш Арсенал Справ Поганих. На лоба собі причепіть. Фу, які ви. Це давно не модно.
Поки Аскольд сидить і читає книжки в білосніжній палаті Лімерсольської лікарні. Може, навіть вголос читає там що-небудь. Мені Майнес нещодавно читав Чака Палахнюн англійською, поки я безбожно не захропім Читати вголос — добра справа. Особливо ш хворих. Бо мерцям читати вже запізно, бу-га— га Читають вже над ними.
Побачимо. Побачимо, як воно буде.
Вдавіться своїм островом, баблом і морем.
Бажаю довгого банального життя.
Міс Ненадійність.
Отакого листа я збиралася написати Аскол і. Бо чи то віс дові. Бо чи то відслужив свою шляхетну службу Жаль, чи то Мучачік, котрий «коли я приперся до Вікуськи в першій ночі, сидів у моє му кріслі під МОЇМ покривалом дупою мою книжку Кундери» так банальну й дієву чоловічу ревність, чи то мої sms-ні описи гасання на ровері по острові Ніdensее [80] активували відразу до зимних країн і заодно до мене, але
АСКОЛЬД ПЕРЕСТАВ ЗІ МНОЮ КОНТАКТУВАТИ,
Ну, перестав, то й перестав. Я фаталістка Намагаюся таким не перейматися. Жую фаталістичне своє яблуко, хоча нормальні християни в Україні не жеруть ніц, допоки зійде зірка. Різдво ж як-не-як.
47 
