160 
Слід сказати, що дивного чи незрозумілого в усіх вчинках Арчибальда Арчибальдовича не було нічогісінько, і дивними такі вчинки міг визнати тільки обсерватор поверховий. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно витікали з усього, що подіялося перед цим. Знання останніх подій, а головним чином феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказали шефу грибоєдовського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоч і розкішним та вишуканим, але не дуже тривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не ввело його в оману і цього разу.
У той час як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою чудової холодної московської подвійно очищеної горілки, з’явився на веранді спітнілий і збуджений хронікер Боба Кандалупський, відомий у Москві своїм вражаючим всезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свій розбухлий портфель на столик, Боба негайно всунув свої губи у вухо Петракову і зашептав туди якісь дуже спокусливі речі. Мадам Петракова, не тямлячись від цікавості, і своє вухо підставила до пухких масних губ Боби. А той, вряди-годи по-злодіяцькому озираючись, усе шептав і шептав, і можна було дочути окремі слова, на кшталт таких.
— Клянусь вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще дужче притлумив голос, — не беруть кулі! Кулі… кулі… бензин… пожежа… кулі…
— Ось цих брехунів, котрі поширюють огидні чутки, — обурюючись дещо гучніше, аніж бажав би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — ось їх би слід вивести на чисту воду! Ну, нічого, так і буде, їх приведуть до тями! Які шкідливі брехні!
— Які ж це брехні, Антонідо Порфирівно! — вигукнув уражений невірою дружини письменника Боба і знову засичав: — Кажу вам, кулі не беруть… А тепер пожежа… Вони по повітрю… по повітрю, — Боба шипів, не підозрюючи того, що ті, про кого він розповідає, сидять поряд з ним, насолоджуючись його блягузканням.
А втім, це насолоджування невдовзі урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду рвучко вийшли троє чоловіків з туго перетягнутими поясами таліями, в крагах і з револьверами в руках. Передній крикнув дзвінко та страшно:
— Ані руш! — І враз усі троє зачали стрілянину на веранді, цілячись у голови Коров’єву та Бегемоту, Обидві мішені відразу розчинились у повітрі, а з примуса бухнув стовп вогню просто в шатро. Наче роззявлена паща з чорними краями з’явилась у шатрі й почала розповзатися навсібіч. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся врівень з дахом грибоєдовського будинку. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в редакції, раптом спалахнули, а за ними охопило штору, і тут вогонь, гудучи, наче хтось його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного будинку.
Через декілька секунд по асфальтових стежках, що пролягали до чавунної огорожі бульвару, звідки увечері в середу прийшов ніким не зрозумілий перший вістун нещастя Іванко, тепер бігли ненаїджені письменники, офіціанти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.
Завчасу вийшовши через бічний хід, нікуди не тікаючи і нікуди не поспішаючи, як капітан, що має обов’язком покинути палаючий бриг останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими брусами під пахвою.
Розділ 29
ДОЛЮ МАЙСТРА І МАРҐАРИТИ ВИЗНАЧЕНО
Під час заходу сонця високо над містом на кам’яній терасі однієї з найошатніших будівель у Москві, будівлі, що її поставлено близько півтораста років назад, було двоє: Баланд і Азазелло. Вони не проглядалися знизу, бо їх захищала від непотрібних поглядів балюстрада з гіпсовими вазами та гіпсовими квітами. Але їм було видно місто мало не до самих країв.
Воланд сидів на складаному табуреті, зодягнутий у чорну свою кирею. Його довга і широка шпага була встромлена вертикально в шпару між двома розтріснутими плитами тераси, отож утворювала сонячний годинник. Тінь шпаги повільно та неухильно видовжувалася, підповзаючи до чорних черевиків на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скорчившись на табуреті й підібгавши під себе одну ногу, Воланд невідривно дивився на неозоре скупчення палаців, величезних будинків і маленьких, приречених на зруйнування халуп. Азазелло, розлучившися зі своїм сучасним вбранням, тобто піджаком, котелком, лакованими черевиками, зодягнутий, як і Воланд, у чорне, непорушно стояв неподалік від свого повелителя, так само як і він не спускав очей з міста.
160 
