41 
— А чого це ми комашня?!— закопилив губу Сашко Циган.
Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.
Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.
— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...
— Як кришталь...
— Ага. Такий порядний...
— Ні перед ким не запобігає..,
— А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...
— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!
— Ага... Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".
— То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу — й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!
Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:
— Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!
І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.
Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.
Жінки примовкли й ображено підтягли губи.
Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.
Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.
Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.
Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.
— Здрастуйте, здрастуйте, діду,— незвично лагідно привітався Бобешко.
— Здрастуйте, дорогий,— не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.
Дід глянув на них лукавим поглядом:
— Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.
Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.
На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили — не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.
— Що ж ви нам не сказали, дорогий діду... Іване Івановичу,— почав Бобешко,— що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:
— Як? Я, по-моєму, казав... От вам,— дід тицьнув пальцем на Бобешка.
— Ні!— категорично відрубав Бобешко.
— Ні-ні!— замотав головою Бобинець.— Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.
Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?
Та Бобешко вів далі:
— Якби ви сказали, хіба б ми... То ж така радість.
— Така радість!—підхопив Бобинець.
— І не "викайте" на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам'ятаю.— Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою.— Таке ж було дівча метке! Розумненьке — страх! Вона мене "дядя Пуз" називала...
— А мене Каланчею. Ах-ха-ха!
Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.
— "Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть..." Га-га-га!— Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини.— Я вже тоді казав, що вона далеко піде.
— А мені... а мені...— аж захлинався сміхом Бобинець,— якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-
ха!.. Ах-ха-ха!..
— Да,— усміхнувся дід.— Онука в мене — гріх ображатися.
— Куди там ображатися, пишатися треба!
— Нема питань!—підхопив Бобинець.
— Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!
Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.
— Ой! — Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола.— Йо-йой!
Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.
41 
