46 
Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і, подзенькуючи ланцюгом, поліз у будку досипати.
Цей недільний ранок був напрочуд тихий і безгомінний.
Колгосп давно віджнивував, копати буряки й картоплю ще не час, і в селі було майже безлюдно. Хто подався на базар, хто до міста у всіляких справах, а чималий гурт на чолі з дідом Коцюбою та головою колгоспу Максимом Богдановичем Танасієнком поїхав на весілля дідової онуки Галочки та нового агронома Сергія Петровича аж у самісінький Київ. Серед того гурту були й батьки Марусика та Сашка Цигана. І тому хлопці, залишені під опіку Журавлевої матері й бабусі, втрьох спали сьогодні на Цигановому горищі, зарившися в духмяне сіно. І всім трьом снилися прекрасні рожеві безхмарні сни. На відміну від Бровка, хлопці нічогісінько не передчували.
Перший прокинувся Марусик. Мабуть, від незвички спати на чужому горищі. Може б, Журавель теж прокинувся з цієї причини, але, як ви вже знаєте, він дуже любив поспати, і йому було байдужісінько, де і в яких умовах він спить. Завжди і всюди йому снилися однакові захоплюючі й неймовірні сни.
Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий... Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
— Та годі спати,— поспішив усміхнутися Марусик.— Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
— А що мені сьогодні снилося, хлопці...— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати... Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо,— то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.
Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення...
От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.
— Їжте, голуб'ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо... Бо тоді ж зовсім інший смак.
Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.
— Ху-у! — одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган.— Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!
— Ага,— одхитнувся й Марусик.— У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати — просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не... той... Ху!
— Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров'ячко, голуб'ята. Вам це корисно, вам рости треба.— Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.
— Ще раз дякую,— підвівся Сашко Циган.— Тепер і до діла можна.
— Яке там діло! Гуляйте, голуб'ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.
— Ага,— стулив губи Сашко Циган.— А курей нагодувати, а льосі завдати, а...
46 
