43 
— Оце головне!— підняв палець догори дід Коцюба.— Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте,— дід розвів руками.
— Та ви що? Ви ще як дзвін!
— Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п'ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді... За роботою ніколи й старіти було.
— Золоті слова!
Наче з-під землі з'явилися біля голови Бобешко й Бобинець.
Затуляючи рукою опухлу щоку, Бобешко бадьоро відрапортував:
— Максиме Богдановичу, все готове! Можна хоч зараз починати.
— Почекаємо трохи,— голова глянув на годинник.
— Авжеж, авжеж, почекаємо,— розуміюче закивав Бобешко.
— Нема питань!— захоплено підхопив Бобинець.
— Я просто, щоб ви знали. Я знаю... авжеж, почекаємо. А скоро приїдуть?— Бобешко, питаючи, подивився на діда Коцюбу.
— Скоро,— сказав голова.
— А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет?— несподівано спитав дід Коцюба.
Бобешко здивовано глянув на голову, потім на діда. Бобинець почервонів.
Хлопці перезирнулися. Лукавить дід, як завжди, чи, може...
Голова усміхнувся, але з відповіддю не поспішав.
— Я-то взагалі не люблю питати, не цікавий, рано чи пізно з'ясовується, але оскільки, бачу, все село зібралося, то, мабуть, щось таке... визначне, а я... Може, сорочку чисту вдягнути треба?— дід примружив одне око.
— Визначне, визначне!— засміявся голова.— А сорочку святкову таки вдягніть. Я вам саме хотів сказати. Та посоромився.
І, обнявши діда за плечі, Максим Богданович повів його до хати.
— Ох і хитрий народ ці діди!— покрутив головою Бобешко.— Наче нічого не знає, старий лис!
— Іменно!— кивнув Бобинець з якимось полегшенням. Хлопці ще раз перезирнулися.
Щось у дідовому голосі було таке... Ні, не схоже, щоб він лукавив.
— їдуть! їдуть! їдуть!— загукало одразу кілька голосів.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому розкривається нарешті секрет діда Коцюби, та й не лише діда... Свято в Гарбузянах.
Дорогою, оповитою хмарою куряви, мчала машина. Дід уже зайшов у хату, і голова поспішив до воріт. Бобешко і Бобинець виструнчилися, як на параді.
"Ну, зараз усе з'ясується",— завмерли хлопці.
Вже видно було, що машина — то колгоспний "бобик".
"Тепер ясно, чого голова на велосипеді прикрутив. Свою машину послав зустрічати гостей. Але поважні гості навіть з району і то на "Волгах" приїздять. Невже ж з Києва на рейсовому автобусі прибули?"
"Бобик" різко загальмував біля дідових воріт.
Хлопці глянули й мало не скрикнули від радості.
За кермом сидів Вася. А біля нього на передньому сидінні — Тайфун Маруся.
Більше в машині не було нікого. Тайфун Маруся випурхнула з машини, наче метелик.
— Ну?— ступив крок їй назустріч голова.
— Порядок! — вигукнула вона, усміхаючись.
— Спасибі, комсомол!— голова поклав їй руку на плече, потім обернувся до столу й гукнув:— Сідайте, будь ласка, товариші! Будемо починати!
Вася дістав з машини якийсь пакунок і поніс до столу. Бобешко гостро глянув на Бобинця.
— А де ж?..— спитав Бобешко в голови.
— Хто?— спитав голова.
— Ну... як?.. Ми що — не будемо чекати?— знову спитав Бобешко.
— А кого? Ви когось іще чекаєте? Бобешко метнув на Бобинця гострий погляд.
— Та ні... то я просто так...
— Ну, тоді до столу!— голова зробив рукою широкий жест.
У цей час рипнули двері і з хати вийшов дід Коцюба у новій вишиванці, стрункий й помолоділий.
Голова швидко підійшов до нього, взяв під руку:
— Ходімте, дорогий Іване Івановичу! Ходімте.
Тайфун Маруся підбігла і вхопила діда під другу руку.
— Ходімте, дідусю!
Дід Коцюба заупрямився:
— О! Чого це ви мене, як... як папу римського.
— Що нам той папа римський! Ви — наш папа гарбузянський!— засміялася Тайфун Маруся.
— Правильно!— підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.
— О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди! — Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою. Та, якби й не махнув, вони б однак пішли за Тайфун Марусею. Бо вона кивнула їм.
Усі вже посідали. Вільний був лише край столу, ближчий до дідового подвір'я. І так сталося, що Максим Богданович з дідом Коцюбою сіли на чільному місці, ліворуч од них — Тайфун Маруся з Васею, а праворуч хлопці. Вони були щасливі, що сиділи навпроти неї. Раз у раз штовхали один одного ліктями і без усякої причини сміялися.
43 
