очень нудно 
283 
— А ви не знаєте, що він теж покруч? — відчайдушно урвав її Гаррі. Герміона аж застогнала в нього над вухом. — Ваш Волдеморт. Його мати була чаклунка, але тато — маґл… чи, може, він вам казав, що чистокровний?
— ЗАКЛЯК…
— НІ!
З чарівної палички Белатриси Лестранж вирвався червоний струмінь, але Мелфой одразу відхилив його вбік. Закляття влучило в полицю за півметра від Гаррі й розбило кілька скляних куль.
Дві перламутрово–білі, мов привиди, і плинні, наче дим, постаті здійнялися з розбитого скла, розкиданого по підлозі, й заговорили. Їхні голоси перепліталися між собою, тож можна було розібрати лише уривки, та й ті заглушували крики Мелфоя та Белатриси.
— …сонцестояння матиме новий… — промовив образ старого бородатого чоловіка.
— НЕ НАПАДАЙ! НАМ ЦЕ ПРОРОЦТВО ПОТРІБНЕ!
— Він посмів… як він сміє… — незв’язно верещала Белатриса, — стоїть тут… брудний покруч…
— ЗАЧЕКАЙ, ПОКИ ЗДОБУДЕМО ПРОРОЦТВО! — горлав Мелфой.
— …і потім ніхто не прийде… — виголосила примара молодої жінки.
Два образи, що зринули з розбитих куль, розчинилися в повітрі. Від них і від їхніх колишніх осель залишилися тільки скляні друзки на підлозі. Проте вони підказали Гаррі одну думку. Але як поділитися нею з друзями?
— Ви мені не сказали, що такого важливого в цьому пророцтві, яке я мав би вам віддати, — почав він тягти час.
Ледь помітно пересунув убік ногу, шукаючи ноги друзів.
— Поттере, не треба водити нас за носа, — застеріг Мелфой.
— Нікого я не воджу, — заперечив Гаррі, а сам і далі крадькома шукав чию–небудь ногу.
Нарешті наткнувся на чиюсь і наступив. Почув за спиною ледь чутний зойк і зрозумів, що то була нога Герміони.
— Що? — прошепотіла вона.
— Хіба Дамблдор тобі не розповідав, що згадка про причину появи твого шраму зберігається в глибинах відділу таємниць? — глузливо запитав Мелфой.
— Я… що? — розгубився Гаррі й на якусь мить забув про свій задум. — До чого тут мій шрам?
— Що? — настирливіше зашепотіла за спиною Герміона.
— Як же так? — з лиховісною втіхою спитав Мелфой. Дехто зі смертежерів знову зареготав, а Гаррі скористався цим і прошепотів Герміоні, майже не розтуляючи губ: — Громіть полиці…
— То Дамблдор нічого тобі не сказав? — перепитав Мелфой. — Тоді зрозуміло, Поттере, чого ти не прийшов раніше. Темний Лорд ще дивувався, чому…
— …коли я скажу «давай»…
— …ти побіг не відразу, коли він показав тобі у снах, де ця куля захована. Думав, що ти з природної цікавості захочеш почути точні слова…
— Он як? — сказав, аби щось сказати, Гаррі. Не так почув, як відчув спиною, що Герміона переповідає його наказ іншим, і тому намагався розмовою відвернути увагу смертежерів. — То він хотів, щоб я прийшов по цю кулю? А чому?
— Чому? — Мелфой, здавалося, страшенно зрадів. — А тому, Поттере, що забрати пророцтво з відділу таємниць можуть лише ті, кого воно безпосередньо стосується. Темний Лорд це з’ясував, коли змушував інших його викрасти.
— А чому він хотів викрасти пророцтво, що стосувалося мене?
— Вас обох, Поттере, обох… невже ти ніколи не задумувався, чому Темний Лорд хотів убити тебе ще немовлям?
Гаррі втупився в щілини маски, крізь які виблискували Мелфоєві очі. Невже це пророцтво було причиною смерті його батьків, причиною появи його шраму–блискавки? Невже він тримає в руці відповідь на всі ці запитання?
— Хтось напророкував про мене й про Волдеморта? — неголосно перепитав Гаррі, дивлячись на Луціуса Мелфоя й міцно стискаючи пальцями теплу скляну кульку. Була вона не більша за снича і шорстка від прикипілого пилу. — А він змусив мене прийти й забрати це пророцтво для нього? Чого ж він не прийшов сам?
— Сам? — аж зайшлася божевільним реготом Белатриса. — Щоб Темний Лорд приходив у Міністерство магії, де всі так мило ігнорують його повернення? Щоб з’являвся тут перед аврорами, які марнують час на пошуки мого любого двоюрідного братика?
— То він послав вас виконати за нього всю брудну роботу? — вколов Гаррі. — Спочатку змушував викрасти пророцтво Стержиса… потім Боуда?
— Дуже добре, Поттере, дуже добре… — протяг Мелфой. — Темний Лорд знає, що ти маєш голову на пле…
— ДАВАЙ! — крикнув Гаррі.
П’ять голосів за його спиною гримнули «РЕДУКТО!» П’ять заклять полетіли в п’ять різних боків, і полиці, в які вони влучили, негайно вибухли. Височенні стелажі захиталися, а сотні скляних куль порозбивалися на друзки. З них вилітали перламутрово–білі постаті, що зависали в повітрі, а їхні голоси з невідь–якої минувшини відлунювали серед оглушливого тріску скла й дерева, серед уламків, що густим дощем сипалися на підлогу…
283 
