296 
Сіріус загинув через нього. Це все була його вина. Якби ж то він, Гаррі, не був такий дурний і не потрапив у Волдемортову пастку, якби не був такий упевнений, що його сни реальні, якби ж хоч трохи замислився, що Волдеморт, як і казала Герміона, міг зіграти на Гарріній любові корчити з себе героя…
Це було нестерпно, він не хотів про це думати… усередині в ньому зяяла жахлива порожнеча, та він не хотів її відчувати й досліджувати — ту темну діру, в якій був Сіріус… куди Сіріус зник. Гаррі не хотів залишатися наодинці з цією безмежною мовчазною пусткою, не міг цього витримати…
Портрет за його спиною дуже голосно захропів, а трохи згодом пролунав холодний голос:
— А, Гаррі Поттер…
Фінеас Ніґелус солодко позіхнув і потягся, дивлячись на Гаррі проникливими вузькими очима.
— Чого це тебе принесло сюди з самого ранку? — спитав нарешті він. — Доступ до кабінету заборонено всім, окрім справжнього директора. Чи тебе, може, прислав Дамблдор? Ой, навіть не кажи… — Він знову солодко позіхнув. — Невже зі ще якоюсь вісткою для мого нікчемного пра–правнука?
Гаррі не міг говорити. Фінеас Ніґелус не знав про Сіріусову смерть, але в Гаррі не повертався язик йому про це сказати. Висловленими вголос словами він би визнав, що це остаточно і безповоротно.
Заворушилися й деякі інші портрети. Злякавшись їхніх запитань, Гаррі пішов до виходу й ухопився за дверну ручку.
Вона не поверталася. Гаррі був тут замкнений.
— Сподіваюся, це означає, — припустив огрядний червононосий чарівник, портрет якого висів на стіні за директорським столом, — що Дамблдор незабаром до нас повернеться?
Гаррі обернувся. Чарівник дивився на нього зацікавлено. Гаррі ствердно кивнув головою. Знову посмикав ручку, але вона не ворухнулася.
— Чудово, — зрадів чарівник. — Без нього було дуже нудно, страшенно нудно.
Він умостився в своєму намальованому кріслі, схожому на трон, і милостиво всміхнувся Гаррі.
— Дамблдор про тебе дуже високої думки, хоч ти, мабуть, і сам це знаєш, — безтурботно вів далі чарівник. — О, так, вельми тебе шанує.
Почуття провини, що зачаїлося у Гаррі в грудях, немов якийсь потворний велетенський паразит, почало там звиватися й корчитися. Гаррі не міг цього витримати, йому було нестерпно залишатися тут на самоті… він ще ніколи не почувався так безнадійно в пастці власної голови й тіла. ніколи так спрагло не жадав стати кимось іншим, ким завгодно…
Порожній камін спалахнув смарагдово–зеленим полум’ям, змусивши Гаррі відскочити від дверей і втупитися в обриси чоловіка, що там обертався. З вогню виникла висока Дамблдорова постать, і на стінах попрокидалися чарівники з чарівницями, а деякі привітали його вигуками.
— Дякую, — м’яко відповів їм Дамблдор.
Спершу він навіть не глянув на Гаррі, а підійшов до сідала біля дверей, вийняв із внутрішньої кишені мантії крихітного, бридкого, обскубаного Фоукса, поклав його обережно на тацю з попелом під золотистим стовпом, на якому зазвичай сидів дорослий фенікс.
— Ну, Гаррі, — врешті відвернувся Дамблдор від пташеняти, — на щастя, ніхто з твоїх друзів–учнів після подій цієї ночі серйозно не постраждав.
Гаррі спробував сказати «добре», але не зміг видушити з себе ні звуку. Йому здалося, що Дамблдор нагадує про всю завдану ним, Гаррі, шкоду. І хоч Дамблдор нарешті дивився йому в очі, причому швидше лагідно, ніж докірливо, Гаррі не наважувався зустрітися з ним поглядом.
— Мадам Помфрі зараз їх усіх латає, — додав Дамблдор. — Німфадорі Тонкс доведеться, мабуть, провести якийсь час у лікарні Святого Мунґо, але вона теж одужає.
Гаррі кивав головою, не відводячи очей від килима, що дедалі світлішав разом з небом за вікном. Він був переконаний, що всі портрети в кімнаті уважно прислухаються до кожнісінького Дамблдорового слова, прагнучи знати, де ж це були Гаррі з Дамблдором і звідки взялося стільки постраждалих.
— Гаррі, я знаю, що ти відчуваєш, — ледь чутно сказав Дамблдор.
— Ні, не знаєте, — раптом голосно вигукнув Гаррі.
У ньому закипала лють. Дамблдор нічого не знає про його почуття.
— Бачиш, Дамблдоре? — лукаво втрутився Фінеас Ніґелус. — Ніколи не намагайся збагнути учнів. Вони цього не люблять. Їм краще трагічно нарікати, що їх ніхто не розуміє, втішатися жалістю до самих себе, варитися у власному…
— Годі вже, Фінеасе, — урвав його Дамблдор.
296 
