Последние отзывы

  78  

— Мама не хотіла, щоб я повертався.

— Що? — Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.

— Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу.

Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.

— А… чому? — здивувався Гаррі.

Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по–дурслівськи.

Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.

— Я думаю, — стримано мовив він, — що… через тебе.

— Як це через мене? — відразу перепитав Гаррі.

Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.

— Ну, — знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, — вона… е–е… не тільки через тебе, а й через Дамблдора…

— То вона вірить «Щоденному віщунові»? — запитав Гаррі. — Думає, що я брехун, а Дамблдор — старий дурень?

Шеймус глянув на нього.

— Так, щось таке.

Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається… Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.

Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: — Слухай… то що тоді сталося, коли… ну, знаєш… з Седриком Діґорі й так далі?

Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.

— А чого ти мене питаєш? — різко перепитав Гаррі. — Читай собі «Щоденний віщун», як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.

— Не зачіпай мою маму, — огризнувся Шеймус.

— Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, — відповів Гаррі.

— Не розмовляй зі мною таким тоном!

— Я розмовлятиму, як захочу, — вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. — Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною — біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить… щоб не турбувалася твоя мамуся…

— Дай моїй мамі спокій, Поттере!

— Що тут таке?

У дверях з’явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса — той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.

— Він ображає мою маму! — закричав Шеймус.

— Що? — перепитав Рон. — Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася…

— Це було ще до того, як вона почала вірити кожному слову з того смердючого «Віщуна»! — крикнув Гаррі.

— Ага, — Рон почав розуміти. — Ну… добре.

— Знаєш, що? — люто озвався Шеймус, з ненавистю глянувши на Гаррі. — Це правда, я не хочу бути з ним в одній спальні, бо він здурів.

— Шеймусе, це відпадає, навіть не починай, — застеріг Рон. Вуха в нього почервоніли — а це завжди була небезпечна ознака.

— Це я починаю? — закричав Шеймус, що, навпаки, увесь зблід. — Ти, може, віриш усім його вигадкам про Відомо–Кого? Думаєш, він нам каже правду?

— Так! Думаю! — сердито крикнув Рон.

— Тоді ти теж здурів, — з відразою сказав Шеймус.

— Так? Але, на твоє лихо, старий, я ще й староста! — тицьнув собі в груди пальцем Рон. — Отож тримай язика за зубами і не наривайся на покарання!

Кілька секунд Шеймус мав такий вигляд, ніби жодне покарання не стримало б усього, що він хотів з себе вилити. Але потім він зневажливо щось буркнув, з розмаху бухнувся на ліжко і з такою люттю шарпнув запону, що вона обірвалася й упала на підлогу. Рон якусь мить дивився на Шеймуса, а тоді поглянув на Діна з Невілом.

— Ще чиїсь батьки мають проблеми з Гаррі? — агресивно поцікавився він.

— Старий, мої батьки маґли, — стенув плечима Дін. — Вони не знають, що в Гоґвортсі хтось там загинув, бо я не такий дурний, щоб їм розбазікувати.

— Ти не знаєш моєї мами! Вона з кого завгодно витисне все, що захоче! — огризнувся Шеймус. — Крім того, твої батьки не отримують «Щоденного віщуна». Вони не знають, що нашого директора викинули з Чарверсуду та з Міжнародної конфедерації чаклунів, бо в нього вже миші в голові…

— А моя бабуся вважає, що це нісенітниця, — втрутився Невіл. — Каже, що то «Щоденний віщун» сходить на пси, а не Дамблдор. Навіть перестала його передплачувати. Ми віримо Гаррі, — додав спокійно Невіл. Він заліз у ліжко й натяг ковдру аж до підборіддя, по–совиному зиркаючи з–під неї на Шеймуса. — Бабуся завжди казала, що Відомо–Хто колись повернеться. Якщо Дамблдор стверджує, що той повернувся, отже, так і є, каже вона.

  78