116 
Ліда ставала на край. Під ногами обсипалися камінці, торохтіли вниз, та вона не помічала: все про своє… «Ніколи не прощу тих, хто купував і продавав моє серце! Я покинула їх! І — живу… І так, мабуть, живу не лише я. Більше нікому не пропонуватиму своє серце. Воно — моє. А для спілкування досить і банальної логіки. От… Платон… Утік? Значить, йому так краще. І крапка. Мама?.. Тобто — мама, Іветта. Вона заслужила, щоб ми всі її покинули. І крапка. Стас. Стасик… Як же я скучила… Ні! Він найманий! Я забуду його. Ще день-два, і точно забуду. Що на них озиратися? Досить того, що вони досі в моїй голові! А цікаво… Вони згадують мене? Дратуються, переживають чи, може, злі, як дияволи, бо ж не гадали, що я зможу… покинути їх!»
Того травневого вечора Ліда вийшла на поріг клініки пізніше, ніж завжди. Сигналізація ніяк не вмикалася — і вони з Василем Івановичем чекали, поки працівники охоронної фірми налагодять її. Коли врешті впоралися, на вулиці засвітилися ліхтарі. «І нічого… — усміхнулася Ліда подумки. — Однаково піду на своє місце. На лівому березі — вогнів… Дух перехопить!»
Василь Іванович вийшов разом із Лідою.
— Шановна пані лікар, може вам таксі викликати? — любив дідуган естетику.
— Дякую, Василю Івановичу. Не треба. Пройдуся…
Ступила крок-другий і завмерла — метрів за п'ять від порога стояв Стас.
Василь Іванович хоч і зметикував, що пані лікар якогось біса перелякалася молодика з дивною борідкою, та зважитися на такий-сякий мужній вчинок не встиг.
Стас раптом зірвався з місця і зупинився навпроти Ліди так рвучко, що сторожу аж виск гальм почувся. Ліда зосередилася: сто разів промовляла-повторювала слова, що скаже Стасові, якщо несподівано зустріне його десь, — розгорнула плечі, згорда поглянула на чоловіка і рівно так, на одній ноті, аж надто ввічливо сказала:
— Стасе, хочу нагадати тобі, що я… — далі мало прозвучати «…покинула тебе назавжди. Тож, дуже прошу, не витрачай даремно часу і дай мені…» — Та закінчити не встигла. Стас розмахнувся та я-а-ак лясне важкою долонею Ліду по щоці. Дзизь! Василь Іванович мало не зомлів. А він, сердешний, радів, що роботу спокійну знайшов. Очі вирячив: що?
Стас мовчав. Ляснув Ліду по щоці — і ні гу-гу. Очі скажені, губи тремтять — хочуть, щось сказати. Ой хочуть!
Ліда зойкнула якось дивно, із запізненням, ніби щока тільки згодом запекла. Безпорадно притисла долоню до щоки і враз стала колишньою Лідою Вербицькою.
— Платон?.. — прошепотіла.
— Мама… — процідив Стас. Розвернувся, пішов геть. За мить зник серед дерев.
Ліда схлипнула:
— Мама!
Зірвалася з місця. Аж загуло… Василь Іванович ошелешено подивився лікарці вслід, почухав маківку і вже хотів був замкнутися зсередини в клініці, аж раптом побачив вогник серед дерев. Роздратувався, поплентався на розвідку. На лавці сидів Стас. Курив, орав очима землю. Сторож обережно присів поруч, скоса зиркнув на дивного чоловіка.
— Дай закурити, — сказав ні сіло ні впало.
Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав:
— Батя, ти чим голишся?
— Та цим… «Жилетом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі…
Стас підвівся, викинув цигарку.
— Ходімо! Даси свій «жилет»…
Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.
Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того — тільки серце рвала.
Влетіла до вітальні, побачила кам'яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам'яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?..» Не Іветта сидить — горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі — ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия — здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.
— Мамо… — І кроку не ступити.
Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.
— Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…
— Лідочка? — шелестом.
— Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…
— Тут перепочину, — повернула голову до вікна і знову закам'яніла.
Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.
116 
