115 
Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла.
— Вона розмовляє зі мною тільки про справи, — сама дивувалася. — Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть.
— Може, у неї хтось з'явився? — припустив Олег.
— Ні, — запротестувала Зоряна. — Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті.
— Шнітке… — буркнув Дезінфікатор.
— На одній ноті з життя зникає музика, — сумно всміхнулася Зоряна.
Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з'ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик — чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко — краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим:
— Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як?
Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі.
— Іветто Андріївно… Ви як?
Поряд з'явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти — тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». — «А робота?» — спитав Стас очима. — «Яка робота?! Одна в неї тепер робота — синочка дочекатися».
— Крісло допоможи пересунути, — прошепотіла нянька. — До вікна.
— Навіщо? — не зрозумів.
Озирнувся: Іветта вчепилася в ручки крісла, намагалася встати. Та де там! Нема сили. Платон із собою забрав. Обоє кинулися, під руки підхопили. Дотягли до дивана, всадили. Іветта вчепилася у диванні подушки, звела на Стаса очі.
— Прошу, Стасе. Переставте крісло до вікна. Ангеліночці важко.
— Добре.
— Ого! Та ти підвищення в Іветти заслужив, — зашепотіла Ангеліна. Тягла разом з Дезінфікатором важке крісло до вікна, супилася.
— Що ви, добра пані, мелете?
— Ой, святі-грішні! Я мелю? Я правду кажу. Як був ти «молодим чоловіком» — ненавиділа. Як «Стасиком» і «Станіславом» став — простила. А як «Стасом» — полюбила.
Стас спантеличено глянув на няньку.
— А крісло навіщо до вікна?
— Бо ноги не тримають, а хоче сидіти біля вікна, виглядати…
— Авжеж, — посмутнів: «Що та Ліда собі думає? Мати, може, останні дні доживає, а вона геть із глузду з'їхала — хоч би забігла колись. Коза!»
Удвох з Ангеліною спробували поставити Іветту на ноги. Не виходило. Геть нічого не виходило! Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як та коняка, няньку відсторонив: погуляйте, добра пані, — підхопив Іветту на руки і поніс до крісла.
— Дякую, Стасе… — Іветта шепотіла рівнесенько. На одній глухій, безпорадній, моторошній ноті.
«Ні, Лідо! Хоч казися, а я тобі сьогодні все скажу!» — подумки вибухнув Стас, пішов до дверей.
Нянька бігла слідом.
— Стасику! Ти скажи… А ввечері заскочиш? Треба ж її до ліжка перетягнути. Та й того… туалет там, умитися… А може, мені якусь помічницю собі найняти? Так Іветта не схоче чужих у хаті.
— Заскочу… — ховаючи розпач, процідив Дезінфікатор.
Ліда Вербицька все думала, думала. І все про себе, А вона — хто? Яка насправді? Що їй можна, а чого ні? Орієнтирів не було. Доля розмела. Тато… Тільки тато. У неї був справжній тато. І для початку нового життя Ліді Вербицькій цього видалося цілком достатньо. Та думки про сиротинець, Іветту, Платона і Раю, няньку, Стаса не покидали, заважали, роздирали серце сумнівами і врешті-решт Ліда вирішила: хай собі крутяться, раз від них — нікуди. Вона з цим упорається, бо вона — Вербицька. Остання справжня Вербицька, а Вербицькі — лікарі від Бога. Упала в роботу — й маківки не видно.
Надвечір, коли прийом пацієнтів закінчувався і в клініці залишався тільки сторож Василь Іванович — жвавий дідуган із міліцейським минулим, лікар Вербицька виходила останньою. Пішки йшла до винайнятої квартири біля метро «Арсенальна». Якщо навпростець, так із півгодини ходу, та Ліда робила гак і спочатку йшла на «своє місце»: повертала до Лаври, ішла повз лаврський мур, зводила очі до золотих маківок, доходила до мистецької галереї і повертала праворуч, на вузьку, непримітну доріжку. Устелена старовинною бруківкою, захована у деревах, вона стриміла вгору, до невеличкого майданчика, звідки видно не тільки весь лівий берег Києва, а й синьо-зелений безкрай за ним. Майданчик обривався кручею. Падав до Дніпра. Здавалося, стоїш на затишній і аж ніяк не пафосній вершині світу. А якщо ще Бога шукаєш, то варто лише озирнутися праворуч — і золоті лаврські маківки, що до них треба знизу вгору линути, тут на рівні очей, поруч. Варто лише простягнути руку…
115 
