20 
…Стас згадав лагідні Лідині очі, налив у чарчину.
— Чому ти не сирота, Лідо? — спитав, дивлячись на розтрощене дитяче ліжечко.
Випив. Згадав, як у першу шлюбну ніч уніс Ліду на руках до цієї вітальні — щасливу, неймовірно легку і красиву в невагомій весільній сукні. Як слідом ішли Іветта, Стасові сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали їх на диван. Задки, задки…
— Молодий чоловіче, цей подарунок покладіть у надійне місце, — сказала теща і показала на кольорову паперову торбинку, у які зазвичай кладуть покупки в бутиках.
Він напружився, мовчки кивнув у відповідь, щоб не зірватися, не крикнути: «Який я тобі "молодий чоловіче" стара ідіотко! У мене є ім'я, щоб ти…» Обережно посадовив Ліду у крісло, поніс пакунок до спальні.
Розгорнув. Усміхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твоє втручання в сімейне життя дочки закінчується. Стас потурбується, щоби ти якомога рідше з'являлася в цій, новій, квартирі. Ліда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань відповіла йому ще до весілля: «ти, тільки ти…»
…Стас випив, гірко посміхнувся. «Збрехала ти мені, дівчинко! А як подумати — чи твоя вина?» Стасові вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозріти… Щоби вразитися, перелякатися, бігти геть, ніби зараз до кімнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого ліжка і навіки замкнути в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це — ні сном, ні духом.
Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати — то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?.. Та ні! За це варто поборотися!
Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.
Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі — мати передала — брюки і блузу. Поверх — жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.
— Дайте допоможу вам, пані Лідо, — не втрималася Зоряна.
— Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…
Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.
— Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.
Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» — усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба — ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами — у те листя, вітер… А далі куди?
Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»….Стас?
Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.
Кроків п'ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.
Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася — до Стаса… до матері…
Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї — голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.
Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.
— Стасику… Почекай. Тільки хвилину…
Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:
— Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…
І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.
— Стасику, Стасику… — стукала у скло.
Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.
20 
