16 
— Він ходив до школи? — спитала Зоряна.
— Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, — кволо відповіла Ліда. — Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все — і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…
— Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? — обережно запитала Зоряна.
— Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… — усміхнулася сентиментально. — Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким — поросле бур'яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з'являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.
— Ви…
— Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…
А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали — все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам'янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися — чи по батькові голосити, чи брата рятувати.
Не встигли оговтатися — у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу — як чорт від ладану. Збуджувався, тільки-но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…
Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни — цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина — спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.
— І тоді настав час гумових потвор… — прошепотіла Ліда.
Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час X» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, га все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла — гумові потвори закінчилися, а за новими…
— Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…
Замовкла.
— Стас не приходить… — сказала раптом.
Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Діду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вікно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Ліда, намагався вмовити себе піти до дружини, та ноги не несли.
— Лікарі що кажуть? — допитувався.
— Дратуються… — обережно доповідав медбрат.
— Чому?
— Бо таких, як ускладнень немає, зазвичай на третій день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матінка її, мабуть, впливова персона… Приходить і спочатку влаштовує лікарям перевірку: які ліки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобається…
— Довго ще лежатиме?
— Завтра по обіді випишуть! — повідомив медбрат через сім діб після трагічного дощового вечора.
Завтра… Стас повернувся додому, упав на підлогу біля розтрощеного дитячого ліжечка, поставив поряд пляшку горілки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», — згадав слова медбрата. У тому-то й річ — непроста. Була би простою, мізків би не парив! Плюнув би і пішов геть. А… не хоче! Може, це і є любов?
Задумався. Відкоркував пляшку. Налив першу порцію… поліграфа — «стимульнув» думки врешті стати відвертішими.
16 
