12 
О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього — на роботу.
— Ліді привіт, — сказав, коли вже йшов. — І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?
— Не треба так перейматися через мою дружину, — роздратувався Стас. — Заведи свою і переймайся.
Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.
О дев'ятій ранку суперечливий — бездоганна борідка на пом'ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, — Стас вийшов із під'їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.
— А… Добра пані, — набундючився. — Печива принесли?
Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.
— Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, — роздратувався Дезінфікатор. — Чого вам?
Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.
— Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?
— Спав…
— Ой, не бреши! Бог усе бачить!
— Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу — коли ще хоч раз…
При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.
— Сталося щось?
— Ти вже тримайся, Стасику… — схлипнула нянька. — Тримайся, дитино.
Стас пополотнів і протверезів одночасно.
— Де Ліда? — спитав тихо.
— У лікарні. Ще звечора відвезли…
— …Що?
— Не знаю, Стасику! їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…
— Яка лікарня? — Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.
— Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…
— Дякую, добра пані, — ледь зміг вуста розтулити.
Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.
— Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв'язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! — побігла.
Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей….У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною — не його. Чи жива?.. Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.
Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо — диво! — ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик — усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п'ять-шість… Та коли в домі з'явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…
Перелякана Ліда — перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?.. Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…
— Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?
А в голову — нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон — ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.
12 
