очень нудно 
30 
— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…
— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.
…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?
— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
— Поїхала матінка твоя… — сказала.
— Поїхала?! А я не знаю нічого…
— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
— А Платон…
— Спить та читає… Геть млявим став.
— Чому?
— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..
— Забіжу, гляну, — сказала.
— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…
— Не дізнається!
— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.
— Забіжу!
— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.
Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.
Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.
— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…
— Де Платон?
— Спить…
— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?
Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.
— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.
Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.
— Як ви тут… без мене?..
— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.
— Я нормально. А ви…
— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?
— їжею…
— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.
— Що ж, спробую якось. До речі… Пам'ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?
Підвелася. З кухні.
Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.
— Сиди, серденько. Зараз принесу.
— Та сама візьму, — здивувалася Ліда. — Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.
І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.
— Однаково би взнала… Однаково… — бурмотіла. — Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?
…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери — чудні, рожеві. Нові меблі — наче з хатинки Барбі. Нові портьєри — легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…
— Що це? — прошепотіла.
Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.
— І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…
Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася — не зупинити.
— Що це? Що?! — Ридма. — Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!
— Та ти що, серденько! З глузду з'їхала? Таке мелеш, прости Господи! — забелькотіла. — Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.
— Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п'ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?
30 
