очень нудно 
37 
Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.
— Сон був…
Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.
— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.
Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:
— Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.
— А я? — розлютився Льошка.
— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.
Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.
увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.
— За твоє, Марусю, здоров'я!
Упав і заснув біля нової угорської стінки.
Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.
— Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?
— Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню.
— Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.
— Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.
— Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?
— Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.
— А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?
— Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.
— Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?
Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.
— Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов.
— А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла…
— Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки.
— Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.
— Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка — трісь! — захитала головою сумно — Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї…
— Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ряба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.
— А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так…
Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.
— Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!
37 
