очень нудно 
57 
— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.
Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.
— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!
— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.
Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.
— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:
— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.
— А Маруся?
— Захворіла.
— Господи!
— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.
— Господи! Що сталося?
— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.
— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…
— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.
— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!
— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.
— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?
— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.
— Та не їздила вона за тобою ніколи.
— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.
Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.
— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!
— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.
Юрка підхопив:
— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?
— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?
— Аякже!
Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.
Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.
— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.
Знову набрався? Точно.
— Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш.
— Голово! Нема на тебе Сталіна!
— Що ти, діду, верзеш?
— А сам подивись! — пальцем у бік бібліотеки вказує. — Сонце сіло, кури поснули, а в бібліотеці хтось електрику задурно палить! Непорядок! Був би Сталін, тебе б уже розстріляли.
— іди спати, діду, бо я зараз сам тебе розстріляю. Без Сталіна! — смикнувся Льошка.
Дід Нечай похапцем — руки догори, мовляв, здаюся без бою!
— Додому тебе провести? — зітхнув Льошка.
— Та я ще ого-го… — завірив дід і поплентався до своєї хати.
Льошка провів його поглядом. Обернувся до бібліотеки. «Другий раз сюди гуну. І все — не по книги!» — гірко всміхнувся подумки.
Бібліотекарка сиділа біля столу, гортала новий журнал про моду і мріяла. Е-ех! Золоті часи були, коли Поперек у рокитнянському колгоспі головував. Оце коли б так все обернулося, і його знову сюди закинуло. Тоді б Тетянка своє взяла! Тоді б вона будь-які Поперекові бажання виконувала, а він би їй за те… У журнал глянула. Та, приміром, шубу попросила б. З кроля. Чи — на курорт. Чи — у шубі з кроля та на курорт.
Біля порога — шурхіт. Бібліотекарка згорнула журнал, на двері з осторогою — кого принесло? Зачинено! Бібліотека до сьомої працює, а тепер уже… На годинник подивилася. Оце так! Запрацювалася, аж через край. Якби не той німець, давно дома була б.
— Тетяно? — Льошка зайшов до бібліотеки, навіть не привітався. «Бидло колгоспне!» — по думки огризнулася бібліотекарка і вкотре пошкодувала, що Поперека поряд нема.
— Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся.
— Ходи сюди1 — Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав.
Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.
Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».
57 
