61 
— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…
Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.
— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…
Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.
— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…
Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.
— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.
Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.
Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.
Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.
Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.
Маруся завмерла. Усе добре… Добре… Вгамувати б оте тремтіння, бо й кроку зробити не може. Тремтячою рукою провела по очах — червоне… І тут — червоне. Губи стисла — зможе. Крок… Іще…
Німець прилип до підлоги, наче до рідної матері. Хапав ротом повітря, дивився на Марусю… «Усе добре… Добре… Жива моя Маруся», — плакала душа. Маруся йшла до нього, німець навіть хотів всміхнутися, та не зміг.
Льошка лежав поруч із німцем. У голові гуло. Він спробувати ворухнути хоч пальцем, та тіло не слухалося. Льошка бачив, як Маруся, долаючи біль, зробила крок. Другий… «Чекай… Чекай… — плакала душа. — Зараз встану і вб'ю. Обох». Льошка навіть хотів був розсміятися у лице Марусі презирливо і гнівно, та не зміг.
Маруся підійшла до чоловіків. Нахилилася. Обережно стягла з німцевої шиї важке коралове намисто. Наділа на шию…
Льошка з німцем приголомшено дивилися на неї і не вірили очам. Німець був упевнений — Маруся скаже йому хоч одне обнадійливе слово. Льошка думав про те, що краще б померти, ніж почути, як Маруся скаже німцю щось обнадійливе. Та Маруся мовчки зняла з німця важке коралове намисто. Накинула на шию. Притисла його до грудей.
— Не чіпайте… мого… — ковзнула божевільним поглядом по захеканих закривавлених чоловіках, переступила через них і пішла з кухні.
Льошка з зусиллям повернув до німця голову і гірко прохрипів:
— Нагадай мені, німцю… За що ми боролися?
— Мені Марусиної любові не треба, я її й без того люблю, — так само гірко прошепотів німець у відповідь.
Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.
— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.
— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?
Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.
— Тікай уже…
— Не можу… Марусю..
Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.
— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…
— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.
Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…
— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.
Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?
Німець лежав на спині посеред двору старої Орисиної хати і дивився у безмежне чорне небо. Без окулярів воно здавалося добре виораним чорноземом, з якого попробиваються на світ божий чудні біло-блакитні квітки. Вони тремтіли, наче геть померзли у цій холоднечі, линули до Стьопки, і той навіть всміхнувся розбитим ротом, наче міг зігріти їх теплом свого худого непоказного тіла.
— Хіба холодно? — прошепотів зіркам, спробував підвестися і вкотре звалився.
Зламана рука набрякла і пекла. Перед очима — розмиті контури. І навіщо Льошка окуляри розтрощив?
61 
