очень нудно 
28 
— Бувай! Мені працювати треба.
Він полегшено зітхнув — значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.
— Допоможу! — кинув на крісло дорогу куртку. — Що треба робити?
— Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!
Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» — подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме…
Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.
— Ні! — мотнула головою Люба. — Навіть не проси! Мені в академію…
— Могилянка?
— Так! — гордо. А він що думав, що прибирання — вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:
— О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?
Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою… Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості… Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво — він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене "Поїхали!" Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати "поїхали" як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і — чао!»
О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці-однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з'являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!
До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу — треба було вчасно приходити, а як передумала — так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав'ярні проходила, очі скосила… Аж губи стисла від прикрощів — геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування — нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.
— Привіт…
Знітилася.
— Ну… Добре. Одну партію, — демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає — так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.
— Годиться, — усміхнувся. — Одна умова…
— Без умов!
…«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби — еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього — чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події — повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці… Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться… Тим більш йому, здається, і потрібні лише… шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах…
Він підвів очі.
— Шах і… мат, — винувато посміхнувся. — Ти дуже сильний супротивник.
Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.
— Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. — Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.
— Про яку умову ти казав?.. — відповіла невлад.
— Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.
— Логічно, — стримано. — Я спробую…
Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.
— Твій хід!
— Добре! — закурив.
— Не підтримуєш вітчизняного виробника? — несподівано уїдливо.
28 
