очень нудно 
36 
На початку року з трьома шістками, тисяча шістсот шістдесят шостого, — «Ой, буде біда, буде…» — перешіптувалися забобонні козаки і все заглядали в очі характерникам, та ті відмовчувалися собі й сумно усміхалися у вуса — козацька рада у Чигирині віддала гетьманську булаву Правобережної України Петрові Дорофійовичу Дорошенку, Свириному з Микишкою покровителю. Справ додалося. Слави… На той час уже до старшин козацьких дослужилися, а як гетьман Дорошенко серденятську армію створив, серденятські загони очолили. Серденятам — і грошенята, і шана особлива, і справи найважчі. Відчайдухи.
Півроку все ляхів довбали, аби звільнити з Марієнбурзької фортеці київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького. Улітку домоглися — здалися ляхи, звільнили бранців. «Під рукою Дорошенка об'єднати Україну від Новгород-Сіверська й Путивля до Карпат і Сяну», — Тукальський до Бога з молитвою. Слухали й не вірили. Хіба до об'єднання? «Ляхи, турки і татари! Москалі та яничари!» — співали-перераховували ворогів. Яке, в біса, об'єднання? Хіба що підмосковську Лівобережну Україну до правого берега дніпровською хвилею приб'є! Лівобережні козаки, кажуть, свого гетьмана Брюховецького не вельми шанують за його служіння московитам. Дніпро з'єднає?.. За рік Дніпро навпіл роз'єднав Україну, Правобережжя — Речі Посполитій, Лівобережжя і Київ — імперії Російській.
Коли гетьман Дорошенко гукнув на поміч турків з татарвою, Свиря з Микишкою заплакали, та рушили разом із бусурманами Правобережжя від ляхів звільняти. Зробили справу і тисяча шістсот шістдесят восьмого подалися на Лівобережну Україну — тамтешніх козаків під булаву Дорошенка ставити, Україну об'єднувати. На власні очі бачили, як козацтво розправляється з нелюбим гетьманом: лівобережні козаки розшматували Брюховецького в смерть і присягнули на вірність Дорошенку. Єдиною стала Україна. І гетьман один на всю Україну — кумів покровитель, тато козачий, милістю Божою осяяний Петро Дорофійович Дорошенко. Слава… Слава.
Свиря з Микишкою згадали — головами закивали сумно: усе вміли… Шаблями ляхам та туркам голови зносити, з пістолів — в око, пивом та брагою змагалися, хто стійкіший… А гетьмана свого… Петра Дорофійовича, тата козацького… про зраду попередити не зуміли.
Добре пам'ятають. Під Котельвою московитів розбили, закріпилися на Лівобережжі. Перемогу би святкувати, товариші вже брагу розливають, а Свирю з Микишкою до гетьмана гукнули.
Перед Дорошенком стали — щось не радіє гетьман. Чорний з лиця. В очах туга. Слова — як каміння у провалля падають.
— До Чигирина повертаюся… На лівому березі Демко Многогрішний за наказного гетьмана лишиться, а ви… приглянете, як справи вершитиме. Моїми очима й вухами біля нього будете. Усе зрозуміли, вірні серденята?
Кивнули — так, ясновельможний, усе зробимо.
Гетьман — до Чигирина, серденятам — скіпка у серце. Як за тим Демком пильнувати? Їм би до бою, а не розмови підслуховувати. Незвичні, а плітки вже самі у вуха котяться.
— Чули? Чули? Пріська, жона гетьмана Дорошенка, у гречку скочила. Коханця молодого завела, та без сорому, пропаща душа! Без сорому! Оце гетьман нагло повернеться у Чигирин, Пріську — коліном під зад! — Пішов між козаками шепіт.
— Пріська — жонка знатна, племінниця самого батька Хмеля, — казали одні. — Побоїться Дорошенко Хмелів рід зачіпати.
— Був би живий Хмельницький, сам би Пріську віжками відшмагав і в черниці відправив! — відказували інші.
— Так он воно чого гетьман на Чигирин чимдуж помчав! — врешті дійшли згоди. — Пріську втихомирювати.
— Ото й твоя Оксанка, мабуть, як та Пріська! — чогось зачепив Микишку Свиря, рознервований розмовами про зраду гетьманської дружини.
Микишка зітхнув, на кума спокійно глянув:
— Я так собі міркую, куме Свиря… Гетьман наказав нам за Демком розвідувати, а не про його Пріську хвилюватися. Ото й візьмемося за справу. Зазвемо сьогодні ввечорі до шинка когось із Демкових помічників… Може, нап'ється, язик і розв'яжеться.
На тому й зійшлися, та ввечері, як ішли до шинка, перестріли полковника Переяславського полку Дмитрашку Райчу. Здивувалися — чого це Дмитрашка до Демка Многогрішного поспішає? Біля Демкової резиденції за возами засідку влаштували. А там — коней, коней… Чи не всі полковники лівобережних козацьких полків до Демка з'їхалися. Задля якої ради? Уже й година минула, вже й місяць на небі, а товариство не розходиться. Свиря занервував, спробував під вікном причаїтися й, може, хоч слово почути. Уже побіг, пригинаючись, від возів до вікна чагарником, аж знов тобі той Дмитрашка. На поріг вискочив, ніздрі тремтять од люті.
36 
