очень нудно 
39 
— А й не задурно, не задурно, — заметушився. — Товариші гетьманові скажуть: «Загинули, Петре Дорофійовичу, твої сердюки вірні Свиря з Микишкою». А гетьман зметикує — нечисте діло, зрадою пахне. Та буде насторожі, аби Многогрішний Лівий берег не відтяв.
Микишка задумався.
— Я так собі міркую, куме Свиря… При булаві зараз нащадок Дорошенків має бути.
Свиря вкотре з повагою зиркнув на кума — ох і розумний Микишка. Може, характерник? Тоді чого Свирі не зізнається?
— А як інакше?.. — вів далі Микишка. — Кому ще гетьманувати? Не Брюховецьким же! Не Дрозденкам, Опарам, Суховіям, Ханенкам та Многогрішним…
Замовк, брови насупив. Кивнув:
— Точно. Дорошенкова сім'я має гетьманувати.
Свиря губу закопилив:
— На Правобережжі?
— На всій Україні, — упевнено відповів Микишка.
— Добре, коли так, — погодився Свиря. На Микишку глянув. — А як думаєш, куме?.. Задля чого Господь всемогутній нас триста сорок років сплячкою безтямною випробовував, аби тепер знову в Україну повернути?
Микишка плечима знизав — не відає. Підвівся. Кістки розім'яв. На лівий берег — невпізнаний, чудний — глянув.
— Я так собі міркую, розберемося, куме Свиря…
Свиря й собі намірився головою мотильнути — розберемося, розберемося, трясця матері, та раптом за пазухою Микишчиної сорочки щось загуло, засвітилося, зацвірінькало, заспівало… Свиря впав на траву, затис вуха долонями.
— Чорти! Чорти кляті манять до пекла!
Микишка обережно витяг з-за пазухи Любин мобільний телефон, поклав на траву поряд зі Свирею. Спантеличено розглядав яскраві кнопки. Наважився — тицьнув в одну.
— Любо! Любо! Це Гізела, — заверещав тонкий дівочий голосок.
Микишка відсахнувся, перечепився через Свирю, впав поруч із ним на траву.
— Любо! Це вже не смішно! — кричала Гізела. — За годину іспит! Якщо не з'явишся — почнуться проблеми. Любо! Ти мене чуєш? Де ти? Я у твоїй халупі на Костянтинівській. Тут товчуться якісь хлопці й кажуть, що живуть разом із тобою… Я їм не вірю. Любо!
На мить телефон замовк. Куми підвели голови, перезирнулися.
— Гетаут лишила. її крам, — сказав Микишка. Простягнув до телефону руку.
— Любо! — раптом густим чоловічим басом гаркнув телефон. — Це Гоцик. Ти де?..
Микишка відхопив руку. Свиря підскочив, замахнувся на чортівню. Микишка перехопив кумову руку, завмер і обережно тицьнув на якусь кнопку. Телефон жалібно дзеленькнув і згас.
— Воно… подохло? — вразився Свиря.
— Я так собі міркую… Розберемося, куме Свиря, — непевно відповів Микишка.
А як розібратися, коли сила люду йде повз тебе і не помічає? Кого запитати, коли ти для всіх — порожнє місце, повітря, нуль? Свирі нерви скінчилися. Як збісився. Вискочив на середину тротуару, кричав несамовито, кидався до перехожих, хапав їх за рукави, та люди йшли і йшли, наче нічого не трапилося. І тільки коли Свиря остаточно втратив розум і з розгону заскочив на плечі розкішному блондину років тридцяти з напудреним обличчям і підведеними чорним очима, якийсь хлопчик років семи, що проходив повз із молодою жінкою, точно мамою, раптом розсміявся і крикнув блондину:
— На тобі дядька сидить! На тобі дядька!
Мама шарпонула сина:
— Припини! Це гей, і… ми вчимося лояльності… — І блондину:
— Перепрошую…
— Краще виховуй свого пацана, — образився блондин. А хлопчик знову розсміявся.
Свиря зіскочив з плечей блондина і безпорадно розвів руками.
— Що робити, куме Микишко?
Микишка увесь цей час стовбичив біля дерев і розгублено спостерігав за Свириними витівками.
— Я так собі міркую, куме Свиря, — сказав, коли розпалений полюванням за чистими душами Свиря став біля нього, — нам дитину треба. Дитя — воно безгрішне. Воно нас побачить і чесну правду скаже, не збреше.
— Зараз того малого вполюю, — загорівся Свиря і був помчав би за хлопчиком, який побачив його на блондинові верхи, та Микишка зупинив.
— Дитина без мамки мусить бути, — постановив. — Бо мамка злякається, як дитя почне з повітрям розмовляти. Пам'ятаєш, куме Свиря, того писарчука, що з одного дня почав до коней промовляти?
— Чого ж не пам'ятати, — кивнув Свиря. — Сам йому голову відтяв, аби коней глупими реченіями сили не позбавляв.
Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався — стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.
39 
