Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
44 
Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі — хвилинку!
До Марти:
— Я притримаю шефа! Він повинен з'явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац — і всі в шоці!
— Ромо… А раптом з'ясується, що цей лікар… аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми… А Володимир Гнатович йому допомагатиме…
Шиллєр звів брови й обернувся до дядька — н-да?..
— Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі — не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так… — На годинник. — Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка приймаєш прохача… Тобто — візитера. Те, се… Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся… Не переплутай — обов'язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше…
— Це я і без тебе знаю. — Марта супила лоба, запам'ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. — Ромо… А яка у нього проблема?
— Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми…
— А раптом… ця проблема не має суспільної ваги? Ну… Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив… Володимир Гнатович нас…
Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком.
— Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з'явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.
Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти… Знову принюхався — за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так… на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав… Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:
— Іване Степановичу… Зараз буде телебачення і ми…
— Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.
— Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село…
— Райцентр!
— Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?
— Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі…
— Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло… Марто! Де камери?
— У коридорі.
— Запускай!
— Ви готові? — дядькові.
Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.
— Добрий день… Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас?
Дядько закліпав очима і подивився у камеру.
— Доброго всім здоров'я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують…
Шиллєр підскочив:
— Стоп, стоп… — Дядькові: — Іване Степановичу… Ну… Усе добре. Тобто — все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але… Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта — помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою.
— Нема у мене біди. Це в районі біда!
— Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло?
Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.
Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак… Камери працюють. Марта сумно посміхається… Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт — молоток! Як по писаному. Голос народу — приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує.
— Шуллєре! — за спиною. Шеф, падло… І це називається почуття гумору?
— Шиллєр я! — обережно у відповідь. — Добрий день, Володимире Гнатовичу.
— Будеш мене у коридорі тримати? — Сердюк не в гуморі. Розпаньканий… Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час.
44 
