очень нудно 
49 
— Яку пресу, Господи?! Середньовіччя! — Рома роздратовано вихопив з кишені конверт, тицьнув у нього пальцем. — Ще стільки ж, і я скажу, що з цим робити. Я і так уже… — роздратувався не на жарт. Бичача шия? Чхати! Що за фіґня? Хіба можна так бездарно використовувати дорогоцінну інформацію, заради якої він ризикував?! — І так уже натякнув… Що? Хіба важко додумати? Не можете додумати на халяву, гоніть бабло! Це просто… Просто… обійняти і плакати!
— Кажи… — наказав Коноваленко. — Заплачу…
— Викрасти свідка. Хай розкаже усе, що бачив, присягається. Камера своя про всяк випадок. Далі… Тиражуємо. Свідка викидаємо десь на околиці. Одні «невідомі» жорстоко калічать свідка. Інші «невідомі» знаходять його і доставляють до лікарні. І ось тут — вуаля! Преса! «Свідок аморального вчинка Макса Сердюка жорстоко побитий!», «"Сірий кардинал" намагався залякати свідка злочину свого сина!», «Володимир Сердюк звинувачується у замаху на вбивство»…
— Може, дійсно свідка краще вбити? — Коноваленко дивився повз Рому, однією рукою дістав з кишені портмоне, відрахував гроші. — Після преси… Мовляв, жорстокий Сердюк мститься свідку.
— Може бути. — Рома Шиллєр невимушеним жестом вихопив гроші. Схаменувся. На годинник. — О-о… Мене звільнять! Треба бігти, — простягнув Коноваленку руку. — Приємно було побачити вас, так би мовити, живцем. При зустрічі у громадських місцях вітатися, думаю, буде зайве.
У закритому кабінеті дорогого ресторану заступник міністра ПЕК Лактіонов з відвертим обуренням кричав у мобільний і одночасно псячими очима дивився на Сердюка, що сидів навпроти і спостерігав за ним. По праву руку від Сердюка міліцейський полковник Баклан спокійно доїдав телячий стейк. По ліву — Рома Шиллєр пив мінералку й обережно кривився: від крику Лактіонова у вухах фонило.
— Ніяких узгоджень. Терміново! Увімкнув? Дай мій мобільний головному лікарю. Хай він мені затефонує і підтвердить. Що? А платити держава буде! Ти що, державі не віриш? А якого біса ти тоді на держслужбі зад відсиджуєш? Надбавку до пенсії заробляєш? Так заробляй, мать твою… Вирубиш електрику — сам у тій лікарні опинишся. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю! — Лактіонов вимкнув мобільний, витер піт з чола. — Така важка робота, — довірливо поскаржився товариству.
— Так… Іди, працюй, — благословив Сердюк Аактіонова.
Службовець вискочив як ошпарений. У кабінеті залишилися свої, Володимир Гнатович визначив завдання і для своїх. Баклану передав паспортні дані Івана Степановича, наказав встановити за ним стеження аж доти, поки ситуація остаточно не роз'ясниться.
— Може, нейтралізувати? — заклинило полковника.
Сердюк жестом припинив диспут, повернувся до Роми.
— Ну що, Ромо, «мордодєле» хрєнов! Звільнити тебе?
Рома Шиллєр від несподіванки загубив відповідь. Знизав плечима.
— А… що…
— А то! Я і без тебе придумав, як з «сірим кардиналом» і райлікарнею викрутитися. Розгортай блокнот і записуй, як подаватимеш інформацію. Справа тонка… Щоби не сфальшивив!
Спантеличений Шиллєр смикнув до себе серветку, дістав з кишені ручку. Та перш ніж Сердюк сказав «а», задзвонив його мобільний і перелякана Марта сказала те, чого усі ці нескінченні півгодини тирлування в кабінеті ресторану чекав, не міг дочекатися Рома Шиллєр.
— Володимире Гнатовичу! Лікарю зателефонували з райлікарні. Сказали, світло є. Він зрадів. І тут зайшли двоє чоловіків. Земляки…
— Які земляки? — насупився Сердюк.
Рома Шиллєр просяяв. «Земляки? Геніально! Чорт забирай, як я люблю красиву гру! Земляки… Цей Коноваленко починає в'їжджати в тему…» — тішився подумки.
— Так сказали. І забрали лікаря з собою. З дипломатом і торбою. Мовляв, додому довезуть, — із розпачем закінчила Марта. — Я намагалася їх зупинити, але я — слабка жінка… А вони…
— Що?! — Сердюка підкинуло з-за столу разом зі столом. Посуд і наїдки полетіли на підлогу, як небесні дари на землю, — щедро, рясно. Шиллєр ледь встиг підхопити серветку. Помахав перед носом Сердюка.
— Так як подавати інформацію? Я готовий записувати.
До пізньої години на Гізелиній «тойоті» Макар із Гоциком утрьох гасали столицею у пошуках хоч якогось Любиного сліду і чим далі їхали, тим більше усвідомлювали — вони зовсім не знали Люби. Басейн на Ленінградській площі? Школа йоги біля Республіканського стадіону? Круті секонд-генди на Шулявці та суші-бар на Саксаганського? Її місця? Звичайно, вони не лізли із запитаннями типу «Де була?», але двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській апріорі не передбачав втаємничості та брехні. Басейн на Ленінградській площі? Якого біса?! Що вона там робила?
49 
