Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
50 
— Казала, що мріє навчитися відмінно плавати, — пояснила Гізела.
— Люба не вміла плавати? — здивувався Гоцик.
Макар нічому не дивувався. Ні тохму, що Люба мала окреме від них із Гоциком життя, ні тому, що квиток додому пропав, бо потяг уже рушив, а він так і лишився у Києві серед слизьких питань і незрозумілих тривог. Люба щезла і забрала разом із собою чіткі та зрозумілі життєві орієнтири — кохання, щастя, ми кращі і це місто наше, сміх, дружба навіки і бруківка… Не забути про вибиту бруківку на Андріївському…
— Поїхали ще на Андріївський, — сказав, коли пізно ввечері об'їздили геть усі точки, де Любу могли бачити, і в жодній не віднайшли її сліду.
— Люба ніколи не казала про Андріївський, — тепер здивувалася утомлена Гізела, і Макар з Гоциком сумно всміхнулися: Гізела теж багато чого не знала про Любине життя.
Замість Андріївського вийшли біля «Самсона» на Контрактовій. Не біля торговельного центру, біля справжнього — облупленого біблейського, що знущався з міні-лева і тому зовсім не скидався на героя. Біля Сковороди чорніли готи. З дерев на траву — прохолода. На траві напівголі дівчатка у топах на тонких бретельках і у коротких спідницях лижуть морозиво, а збуджені хлопці у шортах біля них голосно жартують, перекрикують один одного, аби приховати раптову жагу. За трамвайними рейками — насіння, пиріжки, цигарки, пиво і кола. Випадкова гітара — туга-туга, десятеро невипадкових слухачів сумують під косячок. Бомжі біля сміттєвих баків, самотній дідуган із десятком повітряних кульок: «Недорого, недорого, задарма майже…» Помаранчеві кришнаїти — вервечкою: мир вам, люди… Контрактова. Серце неформального Києва.
Макар і Гоцик ішли до Костянтинівської мовчки. Думки синхроном. І раніше зникала. СМС-ками сміялася: «Голото, чекайте, скоро буду». Про кохання своє — ні-ні. А в очах блакитних останнім часом — тільки запитання німі. Горда. Що вони взагалі про неї знали? Що вісімнадцять. Зі Львова. Бабця вчасно померла, Любина мама здала бабину квартиру і змогла заплатити за доньчине навчання. Сестричка молодша. Батька нема, здається. Про батька — ніколи. Економна заради мети. На навчання відкладала, за куток на Костянтинівській сама платила. Плани Грандіозні. Красива… Така красива, що оце тільки зараз, коли щезла… коли промчала їхніми життями, як полум'я, і щезла, тільки тепер й усвідомлюєш — красива і близька. Така близька, що без неї думки розсипаються, м'язи тоншають, серцю зле.
Думки врізнобій. «Хай би знайшлася, і додому! Забути і не згадувати», — Макар. «Хай би знайшлася, кохала, раділа… Я б за неї порадів», — Гоцик.
Мовчки повернули до арки, увійшли у дворик, на веранду. Думки синхроном — вдома вона, де їй ще бути? Макар дістав ключ і — ні з місця.
— Добре, — видихнув Гоцик. — Я…
Дістав свій ключ, відімкнув двері.
— Любо…
На веранду вийшла Роза Сиґізмундівна.
— Добрий вечір, — вони їй.
Усміхається старенька.
— Люба під ранок приходила. Ви тільки насмерділи на веранді своїми цигарками і врешті пішли спати, а тоді й вона на веранді з'явилася…
Гоцик зі здивування став меншим на зріст.
— Розо Сиґізмундівно… — обережно. — Нічого не плутаєте? Учора під ранок? Точно?
Старенька усміхнулася — ой які недовірливі. Гоцик здивувався ще більше.
— А… чого ж до хати не зайшла?
Старенька плечима знизала.
— А вас, молодих, хіба розбереш? Стала на веранді, взяла Сашкову цигарку, хотіла запалити, а тут я… Може, злякала її?
Макар із Гоциком перезирнулися — дах поїхав у Сиґізмундівни? Теж — примара ночі. Глянеш — і з копит…
— А навіщо ж ви її лякали? — питав Макар.
— Так вона благу вість принесла… Я й зраділа. Не втрималася. Подякувала…
У Гоцика очі на лоба.
— Розо Сиґізмундівно… Може, «швидку» викликати? Щось ви… того…
— Не треба, хлопці. Помру сьогодні.
— А-а-а… Ну як помрете, покличте! — відповів Гоцик і врешті переступив поріг двадцятисемиметрової тісноти, де удвох — дихати неможливо, не те що жити…
Макар кивнув Розі Сиґізмундівні, мовляв, дякуємо за плідну розмову. Пішов за Гоциком.
На поличках — Любині речі. Книжки. Ноутбук. Не з'являлася. Макар вилаявся — тепер можна. Люби нема, бо то Люба постановила — ніяких матюків і наркотиків. Згадав про наркотики. Ага! У рюкзаку рожева пігулка на особливий випадок. Саме час. Той самий випадок — жити не хочеться, Гоцик — падло, Люба — ну просто нема слів, своїми руками задушив би, підлоту. Радість… Де радість? У рюкзаку, у кишеньці. Поліз… А нема. Хто винен? Ну звичайно, що Гоцик.
50 
