очень нудно 
45 
— Взагалі-то я планував…
— Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?
— Мовчить… Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав… Це було б дилетантством, але… Він очі мружить. Поганий зір, а це значить…
— Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.
— Але ідея… «Сірий кардинал» допомагає нужденним…
— Телебачення зняло, як він Марті жаліється?
— Так, знімають… — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.
— Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема?
Шиллєра перекосило від страху.
— Сус… пільно вагома… Наш формат.
— Гони всіх! — втретє наказав Сердюк.
Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.
Обережно відчинив двері.
— Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав'ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають… У коридорі.
На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам.
— Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м'якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!
При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.
— Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.
Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:
— Документа давай!
— Якого документа? — не зрозумів Сердюк.
— Що депутат!
Сердюку залило червоним очі. Видихнув — фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив:
— Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як…
— Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, — розстроївся дядько. — Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що… — замовк. На Сердюка з повагою насторожено: — Ви справді депутат? Допоможете?
— Сідайте, Іване Степановичу. — Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам — за стіл. — Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися — у будь-якому випадку я служитиму вам… Що там у вас сталося?
Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім'ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об'єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег… Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна.
— Н-да, біда… — Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі — на лобі зморшка, очі сумні. — Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами.
— Це теж! — Іван Степанович уперто, — Я ще не закінчив…
— Продовжуйте. — Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс… Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке — чатуй! — загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини — непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, — тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні — вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься.
45 
