ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>

Незнакомец в моих объятиях

Интересный роман, но ггероиня бесила до чрезвычайности!!! >>>>>




  45  

— Взагалі-то я планував…

— Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?

— Мовчить… Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав… Це було б дилетантством, але… Він очі мружить. Поганий зір, а це значить…

— Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.

— Але ідея… «Сірий кардинал» допомагає нужденним…

— Телебачення зняло, як він Марті жаліється?

— Так, знімають… — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.

— Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема?

Шиллєра перекосило від страху.

— Сус… пільно вагома… Наш формат.

— Гони всіх! — втретє наказав Сердюк.

Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.

Обережно відчинив двері.

— Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав'ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають… У коридорі.

На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам.

— Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м'якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!

При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.

— Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.

Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:

— Документа давай!

— Якого документа? — не зрозумів Сердюк.

— Що депутат!

Сердюку залило червоним очі. Видихнув — фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив:

— Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як…

— Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, — розстроївся дядько. — Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що… — замовк. На Сердюка з повагою насторожено: — Ви справді депутат? Допоможете?

— Сідайте, Іване Степановичу. — Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам — за стіл. — Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися — у будь-якому випадку я служитиму вам… Що там у вас сталося?

Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім'ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об'єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег… Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна.

— Н-да, біда… — Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі — на лобі зморшка, очі сумні. — Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами.

— Це теж! — Іван Степанович уперто, — Я ще не закінчив…

— Продовжуйте. — Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс… Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке — чатуй! — загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини — непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, — тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні — вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься.

  45