Последние отзывы

  51  

— Відколи ти у моїх речах риєшся?

— Пішов ти… — процідив Гоцик. Лежав на дивані, дивився у стелю, збивав попіл просто на килим.

— «Пішов ти» не проканає! Віддай те, що взяв! — Макар підійшов до дивана, з силою вдарив ногою по м'якій боковині. Гоцик скосив на Макара око, спокійно встав і без розмаху, коротко і люто вдарив Макара у щелепу. Макар впав спиною на підлогу, скрутився од болю. Завмер. Витер кров із розбитої губи, підхопився, кинувся на Гоцика — той стояв, як брила, посеред кімнатки і з презирством дивився на Макара.

— А-а-а… Ненавиджу! Ненавиджу!

У Гоцикових очах милосердя не заблукало. Може, теж шукав приводу скинути напругу? Ухопив невисокого худорлявого Макара за грудки і тепер уже з розмаху вліпив йому з лівої у праву щоку.

— Йо… — смикнувся Макар, заволав на підлозі. — Козлино, козлино довбана… Я тебе кінчу, кінчу! Ти втямив? Кінчу… Гоцик цвіркнув слиною Макарові в очі, спокійно завалився на диван. Дістав нову цигарку, закурив.

— Кінчу, кінчу… — трусився на килимі Макар. — Руки відрубаю… Не будеш по моїх речах нишпорити, сволото приблудна… Без тебе тут нормально було. Козлина, козлина…

Гоцик затягся цигаркою:

— Що загубив? Цноту?

— Екстазі. У рюкзаку… У кишені… Екстазі.

— Не брав.

— Брешеш!

— Не брав, — упевнено повторив Гоцик, і Макару раптом стало страшно. Поліз рачки до рюкзака, витрушував усе на брудну підлогу, аж доки у рюкзаку не лишився суцільний, абсолютний нуль.

— Не брав?

— Навіть не знав, — відповів Гоцик.

— Люба знала, — ляпнув Макар і від Гоцикового спокою теж лишився суцільний, абсолютний нуль. По-звірячому швидко підхопився з дивана, підняв Макара над підлогою, притис до стіни.

— Час колотися, Макаров, — видихнув в обличчя. І від того, що вперше за увесь час їхнього співіснування на Костянтинівській Гоцик холодно і безжально назвав його Макаровим, механіку з «Політехніки» стало безбожно бридко.

Макар згадав вологі Любині губи, непевні рухи, якими вона стягувала з себе футболку, схлипнув і раптом гірко, по-дитячому заплакав.

— Потім ридатимеш! — струснув його Гоцик. — Розповідай!

Уся розповідь уклалася в п'ять нескінченних хвилин і два десятки рубаних, зажмаканих фраз. Він відмовлявся… Він взагалі подумав, що вона жартує… Запропонував екстазі… Ну, щоби секс хоча б у кайф, а не просто так… Вона відмовилась. Тоді він купив горілку… Усе.

— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.

Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.

«Як його знайти?» — подумав Гоцик.

— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.

— Звідки? — не повірив Гоцик.

— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…

— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.

— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…

— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.

І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.

— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.

Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:

— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.

Слухавку поклав, постановив:

— Я теж покидьок.

З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:

  51