27 
— Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…
Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть — мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.
Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували.
— Треба Залусківського дочекатися! — шипіла Ничипориха. — Хай би батюшку привіз.
Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном.
— Святий чоловік! — сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба!
Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою — Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує:
— Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш.
Степан тихцем чарку хильнув, потім другу…
— Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню.
— Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж — просто у рай!
Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли.
На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. «І нині, і прісно»… «Амінь»… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували.
Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму.
— От йо… — татко перелякався. — Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь.
Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику!
А Раїса на татка глянула:
— А й то! — прошепотіла. — Що ж це я?.. І знепритомніла.
Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити…
Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою головою: мовляв, відчепіться.
Край села татко зупинився, з подивом глянув у кінець вулиці Імені Леніна.
— Дивіться… Онде люди! — і показує мужикам на двох незнайомих чоловіків. А ті на місці тупцюються, між собою про щось говорять, а поряд — валізи стоять.
— Може, жити до Шанівки приїхали, — каже Тамарчин чоловік Федір.
— Я ще такої глупоти, йо…, не чув! — каже йому татко.
А Степан із плеча акордеона зняв та аж захлинувся з радощів:
— Приїхали… Приїхали! Ну, Маруся! Тепер ти мене не зачепиш!
Мужики йому:
— Та хто такі? Що їм тут треба? Степан аж підскакує:
— Учені люди! Мо', зі столиці… Я й сам точно не знаю. Мужики, чуєте? Зустрілися на автостанції в райцентрі, а вони кажуть: шукаємо справжню Україну. Щоб усе по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю… Шукаємо традицій, обрядів… Я їх у Килимівку хтів затягнути, та вони як узнали про ваш курган… Уперлися! Кажуть, поїдемо туди, де курган…
— Археологи, — припустив Тамарчин Федір. — Копати будуть.
— Щось я лопат не бачу, — татко каже, а Степан із місця зірвався, та до людей.
— Ет, як би знати, що приїдуть! — кинув. — Могли б обряд того… поховання показати. А так — тільки поминки.
Татко на мужиків дивиться.
— Ходімо… — каже. — У нас на сьогодні плани помінятися не можуть.
Баби в Раїсиній хаті вже тарілками дзеленчали.
Розділ 3
Кандидат історичних наук Ігор Богданович Крупка вважав, що йому в житті пощастило. Батько — відомий український історик, хоча півжиття і провів у Москві, на Батьківщину повернувся на початку дев'яностих старим і вшанованим, усе бився, щоби виростити на дачі манго, і, хоч склерозив, сина не забув. Допоміг. Дозволив поритися у своїх чернетках. І у двадцять вісім Ігор Крупка захистив кандидатську. На зламі тисячоліть захистив — у двотисячному.
27 
