32 
Раїса розплющила очі. Ничипориха перехрестилася.
— От і ти… Не про душу Сашкову думаєш — про себе, про серце своє зболіле… А то — гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала… Добре, Льонька за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер… Пом'янути хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш… А хлопець усе бачить… Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову…
Раїса сіла на ліжку — крізь бабу дивиться.
— Ходімо..
Ничипориха головою захитала.
— Зараз підемо. Голова не крутиться?
— Не крутиться…
— Ти ще молода, — Ничипориха їй. — Будуть у вас іще з Ромкою діти.
— Не будуть.
— А ти не зарікайся, — Ничипориха Раїсі.
— У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… — і завила.
— Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали…
— Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.
— Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…
Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.
Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:
— Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.
Випив, перехрестився, за борщ узявся.
— Упокой… Упокой… — зашелестіло над столом.
Мамка Катерину гукнула:
— Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.
— Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй.
— Та не барися, — мамка каже.
Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І — на стіл.
Чарки підняли вдруге:
— Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.
Після картоплі з м'ясом третю налили.
— Упокой…
Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою.
— Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… — І з двору. Катерина — серед них, очі долу.
— Вічна пам'ять… — І тікати.
Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.
Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:
— Посидь, голубонько. Ми все зробимо…
Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:
— Не хочу жити…
А та їй:
— От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…
Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.
— Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. — Ігор, Денис, — відрекомендувалися вчені.
Татко гикнув:
— Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.
Степан розцвів.
— Аби не похорон, я б заспівав…
Тамарчин Федько втрутився:
— А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:
— Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…
— Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.
— Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис.
— А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір.
— Може, в неї запитаємо? — запропонував Ігор.
— А що її питати? — здивувався татко.
— Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис.
— Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних недоїдків.
— Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день похорон… Аби їсти.
— Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй.
— Куди це ти так поспішаєш?
— Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка каже. — Ще нап'ється, зараза.
Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом.
32 
