очень нудно 
37 
На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.
— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.
— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.
— Де тут бомжі?
— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…
Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:
— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?
Роман голову опустив і зубами скрегоче:
— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.
Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.
— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…
— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.
— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.
— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.
Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.
— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.
Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.
— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.
Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…
— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.
Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:
— Привіт, Ромка.
— Привіт, — голови не підіймає.
— А ти чого тут? — татко йому.
— На копу йду, — сказав і пішов.
А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…
Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.
— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим:
— Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.
Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:
— Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко.
— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.
— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.
— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому.
А Катерина все оберталася.
— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?
Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:
- — Не сідай коло мене,
- Скажуть люди — люблю тебе.
- А я роду не такого,
- Щоб любити будь-якого!
Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.
— Можна я пісень послухаю?!
Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.
Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!»
А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.
Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.
- Гоп, чук по вечері —
- Зачиняйте, діти, двері,
- А ти, стара, не журись
- Та до мене пригорнись.
- Сип борщ, кидай кашу,
- Люблю, діти, матір вашу.
- Не так матір, як дочку,
- Бо хороша на личку.
Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:
— Куди це ти?
— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.
— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.
Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:
37 
