очень нудно 
38 
— Гой! Чия то корова реве?
— Твоя і реве, — сказав татко.
— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.
Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.
Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.
Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану.
Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.
— От я дурна!
Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.
— Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.
Не бігла вже.
Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.
Набрала повітря у груди, видихнула тихо:
— Дядьку Романе…
Від копи — шурхіт.
Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле…
Перелякалася — та ще тихіше:
— Дядьку Романе…
— А-а-а, це ти, — почула.
Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.
Роман підійшов ближче.
— Чого прийшла? — мов ляснув.
— Піду…
Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.
— Та ні вже, стій!
— Піду я…
— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:
— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить.
— Чого вам?
Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова.
Аж він:
— Ти… була там?
— Де? — цокотить зубами зі страху.
— Там, де Сашка знайшли…
— Була колись раніше…
— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.
— Ні…
— Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє…
Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:
— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.
— Що ж це воно! Що ж це…
Катерина голову до його колін притисла.
— Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…
Роман наче схаменувся. Катерину підняв:
— Розказуй…
— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…
— Та кажи ж!
— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.
— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите?
— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:
— А у вас дрижаки… Змерзли.
— Зовсім не змерз… Зовсім…
— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?
— Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.
— Поцілуєте мене?
— Поцілую…
Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:
— А можна я сама?
— Можна, Русалонько…
Вона щоки неголені цілує та примовляє:
— Оце мені таке щастя… таке щастя…
Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.
— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?
Роман личко поцілував і прошепотів:
— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.
— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.
— Біжи, Русалонько.
— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.
До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.
38 
