очень нудно 
42 
— Ми подумаємо, — відповів Ігор.
До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.
— Територія без законів, — урешті вимовив Денис.
— Свої закони, — відповів Ігор.
— Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.
— Боюся, що можуть, — відповів Ігор. — І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається…
— Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере.
— Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.
— Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, — відповів Ігор.
Біля кургану вчених уже чекав Роман.
— Допомагати буду, — сказав, як відрубав.
— Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Ігор йому.
— А чого?
— Справи…
Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув.
— Чуєте, Романе… Учора ваша дружина…
— Що? — спитав Роман байдужим голосом.
— На дівчину накинулася…
— На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться.
— На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося…
— Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку Ігор.
— Он воно як, — тихо вимовив Роман.
— Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… — сказав Денис.
Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.
Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину.
— Ти щось розумієш? — спитав Денис Ігора.
— Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Ігор. — А що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький.
— Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. І раптом: — Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися?
У мене якесь недобре передчуття…
Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.
Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:
— Що тут у вас, Льоня?
— От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося:
— Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!
Хай правду скаже…
Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже:
— Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає:
— А де Катя?
— Лежить… — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде…
— Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір.
— Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, — відповів татко.
Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.
Мамка підкладає: — Їжте, їжте, гості дорогі. Ігор гикнув.
— Як ви тепер…
— А що? — мамка сміється, а очі плачуть. — Не бійтеся. Ніхто нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили.
Минеться… Минеться.
— А Катя як? — Ігор їй.
— Лежить… — мамка відказує. — Горло болить… Перелякалася. Оце й не відходжу…
— Ми завтра ранком їдемо, — сказав Денис. — Справи…
Татко криво всміхнувся:
— Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися…
Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці — ну їх до себе гукати.
— Чого ви у паскуд лишилися? Ідіть до нас.
— Давай підійдемо, бо якось незручно, — Ігор Денисові шепоче.
Підійшли.
— Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, — пояснив Ігор. — Завтра їдемо додому.
— Ех, я й не поспівала, — зітхнула Ничипориха.
— А я б і хвилини у збоченців не лишилася, — сказала Тамарка.
Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже:
— Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла…
— Могла! — прошипіла Тамарка.
— Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… — Денис завівся. — Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя…
42 
